Читать «Талiсман» онлайн - страница 19

Джек заперечно похитав головою.

— Час трохи освіжитися, хлопче. Слушний час.

Спіді рушив униз по пірсу своєю легкою ходою довгоногого, а Джек подріботів за ним. Вони вже перескочили сходи й брели по миршавій траві й потоптаній чорній землі до будівель у задній частині парку, як Спіді, добряче здивувавши цим Джека, заспівав:

Джек-Мандрівник, Мандрівник-Джек, Довго йтимеш ти туди, Довше ще назад іти.

«Не те щоб він зовсім співав, — подумав Джек, — радше в нього виходить щось між співом та речитативом». І, якби не ці думки, він міг би просто з насолодою слухати грубуватий і заспокійливий голос Спіді.

Довго-довго хлопцю йти, Довше лиш назад брести.

Спіді кинув на нього погляд через плече і підморгнув.

— Чому ти називаєш мене так? — запитав Джек. — Чому я — Джек-Мандрівник? Тому, що з Каліфорнії?

Вони дійшли до світло-синьої квиткової каси біля входу до «американських гірок», і Спіді витягнув руки з кишень своїх мішкуватих зелених робочих штанів, різко повернувся і обперся спиною на невисоку блакитну огорожу. Швидкість і вправність його рухів видавалися майже театральними — неначе, подумалось Джеку, він точно знав, що хлопчик поставить саме це запитання саме цієї миті.

З Каліфорнії дорогу хлопчик подолав, Йти назад потрібно — він іще не знав, —

співав Спіді, і Джекові здалося, що на його масивному обличчі з’явився смуток.

І минувши довгий шлях, Бідний Джек піде назад…

— Що? — запитав Джек. — Піти назад? Гадаю, мама вже навіть продала той будинок — чи то здала його в оренду, чи ще щось. Спіді, я не розумію, що ти, в біса, намагаєшся зробити.

На щастя для Джека, Спіді відповів йому не магічним ритмічним співом, а звичним голосом:

— Джеку, закладаюсь, ти не пам’ятаєш, як ми зустрічалися раніше, еге ж?

— Зустрічалися раніше? Де це було?

— У Каліфорнії. Принаймні я гадаю, що це трапилося саме там. Не дивно, що ти не пам’ятаєш про нашу зустріч, Джеку-Мандрівнику. Вона тривала всього кілька хвилин. Це було в… дай подумать… це було чотири-п’ять років тому. Тисяча дев’ятсот сімдесят шостого.

Джек вражено звів на нього очі. Тисяча дев’ятсот сімдесят шостого? Йому ж тоді було сім років.

— Ходімо шукати мій маленький офіс, — мовив Спіді й відхилився від квиткової каси з тією ж таки незбагненною грацією.

Джек рушив за ним, вигинаючись між високими опорами «американських гірок», чорні тіні яких скидалися на об’ємні моделі сітки для гри в хрестики-нулики, засипані шаром сміття з пивних банок та обгорток від цукерок. Доріжки «американських гірок» нависали над ними, наче недобудовані хмарочоси. Джек бачив, як Спіді рухався вперед із граційною вправністю гравця-баскетболіста, його руки звисали вздовж тіла, а голова була високо підведена. У густому мóроці під опорами обриси його постаті видавалися зовсім юними — Спіді виглядав років на двадцять.

А тоді доглядач знову вийшов на палюче сонце, і п’ятдесят із лишком років посріблили його волосся і вкрили зморшками низ шиї. Дійшовши до останнього ряду опор, Джек завмер із відчуттям того, що вдавана юність Спіді Паркера підказує йому: Дивовиддя — десь тут, зовсім поруч, чигає на нього.