Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 44

Марина Соколян

— Ти не знаєш, де тепер Влад працює? — питається гостя. — Ви ж ніби з ним…

— Хто? — блимає Ярка. — А… — додає байдуже. — Влад…

Що ж це? — чудується Катруся. — Може й справді я ніц не тямлю? А вона й справді така? Упиреві до пари?

— Я другу пляшку дістану, еге?

— Давай, — зітхає Катруся. — І повісь на вікно фіранки. Бо хтозна — ану ж конкуренти зазиратимуть!

Ярка сміється, вільно, впевнено — чи не вперше по тому, як її покинув Михайло.

— А нехай зазирають! Може, навернуться від завидків!

Завидки — може й так, зітхає Катруся, — тим-то й шукаю в ній те, чого нема. Авжеж, добрі люди не перекидаються на упирів? Не так зразу, принаймні!? Хіба ні?

* * *

Коридори старої сільради виглядали направду моторошно: продавлені дошки, осип жовтого тиньку, сміття та листя — по темних кутках. За дверима з порізаним дерматином — уламки стільців, бите скло, розсипані течки з неодмінним «Дело №»; таке, наче штурмували сільраду на манер Бастилії, відсвяткували гарненько та й полишили стару твердиню в ганьбі та занепаді.

«Чи я уже зовсім схибнулася? — дивується Ярка власній звитязі. — Пощо забралася до цього склепу?!». Тамта будова із забитими хрест-навхрест вікнами та іржавими дверима аж ніяк не надихала на відвідини, проте саме тут, за словами Галі, можна було в такій годині надибати Нестора. Галя нібито мусила знати: Нестор був її добрим приятелем, а для Ніки — щось на зразок приватного вчителя. Галя і знала, певна річ, проте — могла ж пожартувати? Хіба ж не кумедно відправити допитливу зайду по курячі зуби? Хіба ж то не одвічна сільська забава? Коли б оті важезні металеві двері не прочинилися настільки легко, Ярка б і не поткнулася досередини. Ну та поткнувшись уже, відступати не збирається.

— Аго-ов! — репетує натомість. — Люди добрі!

І тільки вітер — шурх! І двері за спиною — грюк! Зразу відчутно темнішає в коридорі, і Ярка пришвидшує крок. Хай йому біс, тому Нестору! — люто чмихає гостя. — Лише дійду до повороту, і зразу — назад!

Втім, за поворотом коридорчик несподівано виглядає чистішим та більш обжитим, а з-за єдиних замкнених дверей долинає відчайдушне «…червоне — то любо-ов, а чорне — то журбаа-а!». Не дивно, що господар не чув Ярчиних зойків у передпокої — оно, як голосить, дарма, що такий хирлявий!

Ярка стукає, і господарів спів уривається, лишивши ту відповідальну справу локальній «радіоточці». Чути шурхіт, грюкання, яре «от же ж, сса-бацюра!», і врешті двері відчиняються.

— Лapa? — дивується Нестор. Вигляд має чомусь розтріпаний, рештки волосся стовбурчаться вусебіч, наче очерет після буревію.

Ярці раптом заходить якась лиха забаганка, і вона тут-таки притуляє пальця до губів, каже «шшш!» і налякано роззирається. Нестор супиться, прислухається і собі. Тоді змовницьки блимає очима і кивком запрошує гостю до кабінету.

— Що? — тихо запитує господар, щільно зачинивши двері за собою. — Слідять?

— Сподіваюся — ні, — супиться Ярка. — Але ж хтозна…

— Да-да! — тішиться Нестор. — Казав же вам!

Ярка тим часом зацікавлено роззирається. Нічогеньке у Нестора «лігвище»: пара книжкових шаф, таких натоптаних, аж репнуть от-от, як перестиглі кавуни… Провислі полички, повні загадкового краму… Ого! Невже — рештки ракетного снаряду? Обскубане опудало — байбак? Загадкові каменюки з напівстертими надписами грецькою… Чорна археологія, не інакше! А по стінах іще — козаки Мамаї, вирізки з журналу «Хуторянінъ» і ой… Моніка Белуччі? З підписом «Берегиня»? Але клас!