Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 43

Катруся ніяково щулиться: аякже, в передпокої нею облишено саме такі, з товчка, ще й пишалася ними — недорого взяла, а як сидять! — то тепер, хоч ховай подалі… А Ярка знай собі торохкоче: була в Гранд-Галереї, слід придбати костюмчика, ну бо ти знаєш — в партнерів наших око примітливе, враз оцінять що й почому…

— Чекай, — зупиняє ту споживчу ораторію Катруся. — За нову посаду ти не казала!

— А! — несподівано вщухає Ярка. — Справді.

Здивовано дивиться гостя: по розмовній гарячці — тиха така, вдоволена посмішка, лише блим! — і зникає. Таке, наче мова про любовні пригоди, стидкі та солодкі — ну точно ж не про торгові справи!

— Ну то як це сталося, розказуй! Невже розгледів упир твої таланти? Чи, радше, як то… Розкусив?

Тільки раз бачила Катруся Володимира Франка, і моментально його незлюбила. Ставши до праці в його компанії, Ярка помалу змінила своє ставлення — дедалі частіше звучали шанобливі, чи й захоплені вже інтонації; Катруся ж ніяк не могла того розторопати.

Кривиться господиня.

— Що ти так, справді… Всюди свої ігри — хоч у бізнесі, хоч де. Всяк справується, як може.

— А що, без ігор не буває? — сумно зітхає Катруся.

— Не буває! — впевнено відказує Ярка. — Як здається, що хтось не грає, то означає лишень — грає краще за тебе!

— Сама придумала?

— Ха!

Ярка полишає пляшку, підходить до вікна, за яким вже займаються вечірні вогні. Як обертається, бентежна усмішка знову блимає-зникає, мовби моститься на її вустах.

— Ось розкажу тобі. Слухай. Є в нас у торговому відділі гарна дівчинка, Настя. Весела, білява — ну, квіточка, одне слово. Якось приходить вся замріяна — зустріла, каже, кавалера. Розумний такий, упевнений, все на світі знає. А цілується як! Просто пісня! Так от… пару тижнів ходила щаслива, наче сонечко — лишень про вечір мріяла, як її Артур з роботи забере. А потім раптом — все. Зник Артур. Наче й не було. А натомість стаття з’являється в «Контрактах» — усе про наші потужності, цифри, плани, таке всяке… Як ти розумієш, не виноситься з дому така інформація — хіба от, якщо коханий попросить.

Катруся хитає головою, ошелешена.

— Слухай, невже правда?

Ярка сміється.

— Ні.

— Що?!

Господиня всідається на ослінчику, позирає вдоволено.

— Так могло би бути. Тільки ж не дарма шеф мене на прес-конференції ганяв — я того Артура бачила, знаю, що з «Леліткою» дружить…

— Лелітка?

— Наші конкуренти. Плакала Настя — то страшне. Але врешті понесла Артурові те, що шеф сказав — а ми півночі з Ольгою «дезу» малювали! — ну і скандал потім вийшов, скажу тобі, неслабий! «Лелітка» вибачалася, «Контракти» з переляку полосу під рекламу пообіцяли…

Гостя мовчить якусь хвилю.

— То тебе після того підвищили?

— Ага!

Дивно, думає Катруся, що ж то за новий вираз на обличчі приятельки — гордість, ні… Радість перемоги? Зловтіха?

— Але чуйка в генерального! — тішиться Ярка. — Красень, хіба ні?

Чи закохана в нього? — жахається Катруся. Такого і справді — або зовсім не зносити, або безтямно любити… Як же ж так, як же вона, бідолашна, запала на таку поторочу?