Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 34

Тут, як і сподівано, знаходиться рівний клаптик вологого піску. Зламавши сухий патичок, Ярка проводить першу риску.

Отже, що ми маємо нині? Чого досягли, покинувши столицю та її небезпеки? А так, дістали трохи часу. Кружальце. Часу — для чого? Знати би… Знак питання. Доведеться відійти на кілька кроків назад і глянути пильніше на витоки своїх негараздів.

Звідки ж почати? Від самої зустрічі того далекого дощового дня? Невже усе, що сталося, було відтоді неуникне? Ні, не може бути! Адже ж сталося чимало — лихого, але й доброго теж. Вона вчилася, росла, робила помилки, але й брала на себе помилки інших… Спізнавала свої власні сили та немощі, користалася з помилок ближніх, а хтось, як і належить, користався з її невдач. Вона знаходила і втрачала, і знову знаходила — та хоч би й любила, коли вже на те. Ні, останні п’ять років — хіба насправді її змінили? Хіба самочинно зумовили нещастя?

Ярка зітхає, знову виводячи на піску знак питання. Проте знає одне: окрім неї, були ще двоє. Але ж де межи них помістити себе — на короткому проміжку між лиходієм і жертвою? Завмирає, не знаючи, як це можна поєднати, однак певна — так і є.

Одного з цих двох не стало… Викреслюємо, абощо? Інший лишився — і що тут, стрілочка? — шукає за нею. Чого ж він прагне? Знак питання, і ще один, і ще… Чи знає він те, чого не знає Ярка — її власне ставлення до недавніх подій? Він завжди знав, зітхає вона, і знав усе краще за неї. А все ж таки? Злодій чи жертва? Від цього залежить усе, хоч як крути. На чий же бік вона стане? Візьме на себе провину? Чи зважиться на спротив?

Риска між двома питальними знаками так і лишається неперетнутою.

Кинувши патичка, Ярка заходить у воду, не тямлячи навіть, що не скинула одягу. Їй кортить загорнутися в цю теплу синь, немов у грубу ковдру, відкладаючи пробудження, бодай на хвильку. Треба зробити вибір: треба, треба, треба! Але ж як це важко, боже милий!

Хтозна, скільки вона просиділа в літній воді — кілька хвилин, а чи й годину. А тільки, вибравшись нарешті зі сколоченої мілизни, розуміє, що на березі вже не одна. Як лишень та гостя підібралася настільки нечутно? Може, занурена у власні біди, Ярка й не тямила, що діється довкіл? Ну та певно, так і було.

Хлюпаючи водою та послизаючись в узбережній твані, Ярка підходить ближче. Дитина? Так, дівчинка років, може, восьми. Коротка жовта сукенка, неохайна чуприна, ноги запилюжені аж до щуплявих колін. Її голова похилена, Ярка не бачить обличчя; дитина, схоже, якраз розглядає Ярчині кривулі на піску. Уже й патичок підібрала, проноза…

— Привіт, мала! — стиха каже Ярка.

І тоді дитина підводить погляд. Ярка ціпеніє: це обличчя — воно… воно потворне.

Однак слова її потворніші за лице.

— Тут був чоловічок, — сповіщає вона, тицяючи патичком. — Це ти його стерла?

Крижана хвиля набігає зненацька, забиває подих, накриває з головою. Ярка стоїть, не в силі ворухнутися. Я? — лупає розпачливо межи скронь. Хіба ж це я? Ні! Неправда!