Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 33

— Володимир Франк, — читає Ярка зі сніжно-білої візитки. — «Delecta Inc.».

— Він наш замовник, — врешті пояснює Леся, враз утративши керівничі свої інтонації. — І упир, ага.

Тоді додає, обернувшись до Ярки:

— І в нього немає дітей.

* * *

По обіді, несподівано для себе Ярка засинає, поринувши в якісь уривчасті марення про польоти над крутоярами. Прокидається стрімко, сполохана немовби різким звуком, і довго ще не може збагнути, що ж це таке за кімната з похилою стіною та низькою стелею. Марення і далі клубочиться, огортаючи голову цупкою шалькою, і Ярка ледь не навпомацки спускається крутими сходами, аби закалатати собі індійської кави.

За третім горням пекельного того напою щось їй потроху вигодинюється, хоча приходить натомість судомний біль рівно над очима. До чого б то? Чи не до негоди? А хоч би й так, киває страдниця, нехай негода, аби не ця лишень безжальна спека, від якої тануть рештки і так не надмірно потужних душевних сил.

Коли би була хоч трохи сильнішою, похмуро картає себе Ярка, то давно би знала, що робити. Уже би мала мудру яку стратегію, шиковану стадіями, озброєну пунктами, та вже й до справи би взялася, замість того, аби ціпеніти оце над горнятком кави, наче кріль, задивлений у зміїне око. Скільки ж можна відкладати, бігме, то п’яниць рознімаючи, то шукаючи за небилицями… Не вікувати ж їй і справді у Вістовому!

Належно себе розтроюдивши, Ярка підхоплюється з кривого ослінчика. Коли би можна було горю зарадити безтямною метушнею, то тут би все й залагодилось; а так воно не буває, звісно, і Ярка точно знає чого їй бракує нині — а власне, чорної папки.

Була така в неї на роботі, ну та, може, десь і нині є. Велика така тека з блокнотом на А-чотири; прекрасна річ, як на нудній нараді чортиків малювати, а ще й вельми придатна, аби розкреслити план якоїсь орудки — зі стрілками, колами та питальними знаками. Як би вона їй нині придалася!

Ну та звісно, тікаючи похапки, чорної теки Ярка не прихопила. А що нетбук? Хіба може та забавка вдовольнити дитячу іще потребу псувати папір? А паперу ж, як навмисне, якраз і немає!

Врешті, розколошкана надміром кави, Ярка не втримується і вибігає на вулицю. Паперу немає, а зате є прекрасний піщаний берег неподалік, і, за браком іншого, креслити свої стрілки та кола можна і там.

Бігцем проминає Ярка вулицю Тупікову, гальмуючи свій крок лише на рудому пустищі, та і то лиш тому, що їй до сандалії набивається жменька крихких камінців. Спинившись, аби витрусити перечіпку, вона раптом відчуває, як тихо нині довкіл — ані шереху шин, ані погуку, ані відлуння кроків. Тільки протяглий подих вітру і гупання крові у вухах; і таке, наче докір у тій довкільній тиші — яку невсипну бентегу, мовляв, ти принесла до цього мирного краю?

Здригається Ярка, а однак затято продовжує йти. Раптовим посмиком вітер куйовдить її руді пасма, огортаючи запахом пустища — сухим згаром, гірким полином та далеким солодкавим духом шавлії. Ярка глибоко вдихає той гарячий дурман, відчуваючи, як здіймаються в голові легкі памороки; тим приємніше виявляється ступити на берег, де, хоч і стиха, а віє солоною далиною.