Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 101

Михайло зиркає несхвально, проте видно, що продовжити йому хочеться більше, ніж ображатись.

— Слухай, що тобі кажуть! Добре. Наступне питання… Яка твоя найбільша таємниця?

Дівчина ніяково напинає на себе плед. Погана гра, вирішує вона. Таке, наче він збирає на неї досьє. Начебто, дурненький, не знає, що вона готова зробити для нього все на світі — без усяких там погроз чи шантажу.

— Ти, — посміхнувшись, відповідає Ярка.

— Що? — губиться інтерв’юер.

— Ти — моя найбільша таємниця. Ніхто не знає, як сильно я тебе люблю.

Погляд Михайлів теплішає, глибшає подих. Якусь хвильку він вагається, продовжувати гру, чи ні.

— Якого свого вчинку ти найбільше соромишся? — усе ж таки запитує він.

Ярка підбирається ближче, запускає долоню йому за пояс.

— Ось цього… цього вчинку… — шепоче вона.

Він поривно зітхає, і Ярка чує, як починає калатати його серце.

— Про що… ти мрієш? — ледь чутно запитує він.

— Про… тебе… просто зараз…

Інтерв’ю, очевидячки, не може продовжуватись, оскільки жоден із задіяних не може вимовити ні слова. Їхній поцілунок довгий, гарячий, спраглий, її руки зариваються в його м’яке волосся, ковзають під комір, розщіпають гудзики.

— Ні… — відірвавшись на мить, говорить він, тоді бере її за плечі і штовхає на подушки перед собою. — Не ворушися.

Ярка уривисто зітхає. Їй відома ця гра. Йому потрібен цілковитий послух, тільки тоді його жага найбільша. Він повільно роздягне її, буде притискати її руки до подушки, дивитися зверху вниз, і закрилки його носа тріпотітимуть, наче у звіра на полюванні. Він зробить усе, як слід, і вона швидко забуде свою початкову досаду. Вона знає — варто їй наполягти на іншій ролі, як Михайло втрачає значну міру свого запалу. Нині ж у її крові шумують феєрверки щастя, і вона готова — заради нього! — грати визначену для неї партію.

Хоч і неправдою було би сказати, що це не дратуватиме її пізніше і не підштовхне, нехай несвідомо, шукати альтернатив.

Того вечора, коли вже вимкнено світло і стихає шум машин за вікном, вона не витримує і задає йому, півсонному, останнє запитання.

— А ти? Про що ти мрієш?

Розніжений і вдоволений, він дозволяє собі відповісти.

— Мрію всього досягти сам і ні від кого не приймати наказів.

Ярка гмукає. Гарна мрія, чого ж. А от вона… вона мріє про багато різних речей — зрозуміти своє призначення, приміром. Навчитись мотивувати, а не наказувати. Допомагати тим, хто не може знайти своє місце… Вона хоче поділитися, порадитися з ним. Але Михайло вже спить, і тихо б’ється блакитна жилка на його спітнілій скроні. І все це неважливо, зрештою. Поки він буде поряд.

* * *

«Схоже, завтра погода зміниться», — мляво розмірковує Ярка, спостерігаючи, як вітер розгойдує оливи та очерет, та ще й так буйно, що можна було уявити — узбережні хащі форсує невидимий, але брутальний десант. Ознаки змін проступали й на небокраї: сьогодні сонце сідало у попелясту млу, а хмари наливалися червоними та бузковими плямами, мовби щойно по славній лупці. Змінюється вітер, а отже… далі Ярці бракувало природничих знань, проте ясно було й без барометра — щось воно буде, і то невдовзі.