Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 100
Марина Соколян
— Як там школа? — цікавиться вона, аби відволіктися і тут-таки розуміє, що припустилася помилки — Михайло відразу припиняє усміхатись.
За хвильку, втім, відповідає на питання.
— Познайомився з класом, з керівничкою їхньою, — замислено каже він.
— І — як вони?
— Діти як діти, — похмурніє хлопець. — Стадо орангутангів. А керівничка труситься над ними, наче вони кришталеві. Бридко дивитись. Слухай, а… — мнеться Михайло. — А сардельки є?
Ярка блимає розгублено, а тоді починає сміятись.
— А я… — витираючи сльози, мовить вона. — Я хотіла — романтичну вечерю…
— О боже, навіщо? — сміється хлопець. — У нас і так — не життя, а суцільна романтика!
Він має рацію, звичайно. Він завжди має рацію. Ярка майже не ображається, підігріваючи йому сардельки. Які дрібниці, справді. А салат однаково вийшов не дуже вдалий.
Після вечері вони пересуваються до вітальні і, загрівши чаю у великих хазяйських чашках, ховаються під картатий плед. За вікном лютує холодний вітер, кидаючи просто в шиби пригорщі палого листя; під пледом тепло і затишно, і хилить в сон, незважаючи навіть на веселі вихиляси телевізійних ефемерид. Михайло, втім, і далі сидить похнюплений та нашорошений, наче блудний котисько в будинку з примарами. Ярку тривожить його настрій, проте вона не поспішає розпитувати, знаючи, що хлопець від того одразу ховається в мушельку; така вразливість накупу з юнацьким гонором зворушувала, але часом вже і дратувала.
— А знаєш… — раптом каже він. — Я тут навчився однієї гри. Хочеш спробувати?
Ярка підбирається і визирає з-під пледу.
— Еротичної? — єхидно мовить вона.
— Ні-ні, — махає рукою Михайло. — Психологічної. Називається «Інтерв’ю». Давай, уяви, що ти — зірка, а я — журналіст і хочу розкрутити тебе на сенсацію.
— Яка ж із мене зірка? — сміється дівчина. — Ноги закороткі.
— Класні ноги, — лагідно каже Михайло, цілуючи її в вушко. — Давай пограємо. Мені практика потрібна.
— Ну… ну гаразд, — зітхає Ярка. — То що?
Михайло виструнчується на канапі і набирає серйозного виразу.
— Значить так, шановна панно. Ану повідайте, яким був ваш найперший спогад?
Ярка блимає, не чекавши такого підступу від репортера.
— Гм… ну… Ліс, темний ліс. Вітер такий, як оце зараз.
— Більше нічого? — уточнює хлопець. — Щось там сталося? Бачила там когось?
— Ні… не пам’ятаю. А до чого це?
— Так треба, — таємниче мовить Михайло. — Далі. Чого ти найбільше боїшся?
Ярка здригається від холоду — здається, протяг; дарма, що квартира в центрі — рами старі, тож вітер так і гуляє.
— Боюся… — вона пригадує, радше ніж фантазує. — Боюся, що через мене станеться щось погане, і я не зможу завадити. А ти? Ти чого боїшся?
Михайло заперечно хитає головою.
— Так не можна, це не за правилами. Я задаю питання, ти — відповідаєш.
— Як ти сказав, називається ця гра? — пирхає Ярка. — «Допит в гестапо»?
Хлопець гнівно супиться.
— Ну добре, добре! — махає руками Ярка. — Я не буду. То що там далі?