Читать «Душниця» онлайн - страница 6

Уночі Сашко чув, як він повертається в ліжку, зітхає, шкрябає підборіддя. Тихо встає та, човгаючи капцями, рушає до вітальні. Що він там робив, Сашко не чув, але знав. От просто бачив, як дід підходить до кутка, де висить ікона зі Спокутником, торкається бабусиної кульки, прив'язаної до гвіздка. Підтягує її до себе, стирає неіснуючий порох і, притиснувшись лобом до гумового боку, мовчить, мовчить, мовчить, мовчить…

* * *

На дідів день народження вдарили морози. Останнє листя осипалося й хрускотіло під ногами, наче хтось висипав на місто весь чипсовий запас країни. Замість бабиного літа настала дідова зима.

За ці два тижні Сашко майже заспокоївся, хоча інколи — особливо коли бачив Курдіна з його кулькою — йому дуже кортіло принести до школи ніж і похизуватися. Неодмінно на перерві, коли Сидорова й Гордійко з новенькою йтимуть зі столовки.

Денису Лебединському Сашко, певна річ, про ножик розповів, а вчора Лебедя, який нарешті своє відгрипував, мати пустила до Сашка в гості. Лебідь подарунок зацінив.

— Таланить тобі, — сказав. — Хоча… — І він покосував на кухню, де дід про щось лаявся по мобільному зі своїм приятелем, редактором Антон-Григоричем.

— Що «хоча»? — перепитав Сашко.

— Життя грає з нами у квача, — віджартувався Лебідь. Віднедавна він підсів на п'єси Олдсміта, тож тепер сипав лункими цитатами до ладу чи ні. — Ти хоч із новенькою познайомився, йолопе?

— А в око? — дружньо запропонував Сашко. — Чого б це мені з нею знайомитися?

Лебідь гмикнув.

— Справа твоя. Курдін, подейкують, на неї задивляється, от йому й заціди в око. Хоча — з якого б це дива тобі йому завдавати тілесних ушкоджень? «Ніхто вона мені, ба — менше, ніж ніхто».

Словом, наступного ранку Сашко так само був занурений у по-олдсмітівськи важкі роздуми. З одного боку — дав слово. З іншого — гад Курдін.

Складений, ножик ідеально лягав до чохла від Сашкового мобільного. І вигляд мав стильний. Не до портфеля ж його класти, звідти і поцупити можуть!..

На великій перерві Сашко неспішно спустився у вестибюль, усівся на підвіконні й дістав із портфеля ароматне яблуко. З кіношною лінькуватістю, яку підгледів у Діка Андреоллі у «Срібних сідлах», клацнув лезом і розполовинив яблуко. Простяг шматок Лебедю, котрий, передчуваючи видовище, тинявся неподалік.

Натовп зібрався за півхвилини. Сашко дозволив кожному потримати ніж у руках, але щоб обов'язково із закритим лезом! Він раптом усвідомив, що не тільки новенька із Сидоровою та Гордійко повертатимуться зі столовки. Дехто з учителів теж.

Але ризик був того вартий.

Спершу Сашко помітив кульку — та майнула над головами ґав, наче теж хотіла поглянути, що відбувається.

— О, Турухтуне! — поблажливо посміхнувся Курдін. — Чим вихваляєшся? — Він посунувся, щоб новенькій було краще видно. Вона стала поряд із ним, і Сашко зрозумів: поблизу немає ані Сидорової, ані Гордійко. Це з Курдіним вона ходила до столовки!

— Ножик, либонь, зламаний. Ану, дай-но. — Курдін покрутив, розглядаючи, корпус, потім висунув лезо. Пошкрябав нігтем. — Тьмяне якесь. Де взяв?

— Дід подарував.