Читать «Душниця» онлайн - страница 5

— А ви — любите? Усіх, до єдиного? Після того, що пережили?

Дід одним духом допив чай і витер серветкою вуса.

— Це, — кинув, — інша історія. Не за столом і не при дітях…

Коли Сашко чистив зуби перед сном, він почув, як мама з татом миють посуд і стиха про щось сперечаються.

— …знову щось чудитиме.

— Не чудитиме.

— Упевнена?

— За всі ці роки він не втручався.

— Але ж ми з тобою знаємо, що хотів. А тепер, коли… Ти ж чула, що він казав.

— Він говорить це не вперше. Нехай собі. Вони там його не сприймають серйозно.

— Наші чи..?

— І ті, й інші. Нехай собі. Це він себе накручує, йому тоді краще пишеться.

«Ну от, — похмуро подумав Сашко, — йому краще, а іншим страждати».

Дід насадив на носа окуляри, влаштувався в себе за столом і вимкнув верхнє світло. Абажур із феніксами підтяг ближче, розклав зошити, якісь пожовклі аркушики, нотатники. Лузав насіння й шурхотів папером. Інколи щось нотував недогризком олівчика.

Насіння й вірші — це в нього було нероздільно, як вдих і видих. Сашко, коли зовсім маленьким був, думав, що всі поети так писали: і Святослав Долинський, і Анатоль Пуассе, і навіть великий Річард Олдсміт, — в одній руці перо, друга кидає до рота насіння.

— Саньку, ходи-но сюди, — мовив дід, не обертаючись.

Сашко підійшов.

Дід зиркнув на нього поверх окулярів. Окуляри на дідові виглядали недоладно, як в'язана шапчина на слоні.

— Бач, я сьогодні трохи скипів. День паскудний. Паскудний… еге ж. Ти тут ні до чого, та й іграшки твої… — він махнув рукою, наче й говорити не було про що. — Справа не в іграшках. Ти поки цього не розумієш… колись, може, втямиш.

Сашко тихцем зітхнув: почалося.

— Ти не зітхай, не зітхай! — незлобливо прогудів дід. — Бач, зітхатель знайшовся! То що, мир?

— Мир, — підтвердив Сашко.

— Отож-бо! Тримай, — дід простягнув на долоні свій складаний ножик. — Щоб зручніше було підставки зачищати.

Сашко спершу не зрозумів. Дід цього ножика привіз із собою, коли втік з півострова. Він усе втратив: дім, першу дружину, друзів. Коли б його впіймали, розстріляли би як терориста — чи «свої», чи миротворці. І от він примудрився якось вижити, вціліти попри все й перебратися через Стіну, маючи при собі лише напівпорожній заплічник, де лежали пластикова пляшка з рукописами та ось цей ніж.

Ніж був примітний: корпус із різьбленими накладками зі слонової кістки, декілька лез, мініатюрні ножиці, викрутка… Сашкові дід давав його потримати, коли був у доброму гуморі. Себто рідко.

— Бери, — мовив дід. — Дарую. На біса він мені, старому банякові?

Сашко проковтнув клубок у горлі й, не знайшовши потрібних слів, просто обійняв діда. Той аж гикнув від несподіванки.

— Ти, друже, легше, бо так із мене всю душу вичавиш! Давай без оцих шмарклів, ти ж бо не дівчисько. — Він відсторонився й зазирнув Сашкові у вічі. — Але домовимося: в школу не носити й у дворі не вихвалятися. Розумієш, чому?

Сашко розумів. Дізнаються — скажуть мамі. Тоді й дідові, і йому буде непереливки. Їхня мама — жінка сувора.

— Ну гаразд, — буркнув дід, повертаючись назад до столу, — ти лягай, а я ще попрацюю. Світло не заважає?