Читать «Душниця» онлайн - страница 8

Підозрювали у лихих намірах погостових, але ті самі переполохалися так, що годі описати. Говорили, ночами долинають із душниць звуки, від яких кров холоне в жилах. Зачувши їх, собаки забивалися під лави, а люди божеволіли. Один священик тричі переночував у фамільному склепі барона на прізвисько Впертюх. Після першої ночі його знайшли посивілим, після другої — осліплим, після третьої не знайшли взагалі, скільки не шукали.

І тривало це паскудство доти, доки не зачепило герра Вольфреда Ешбаха, за крутість і непримиренність прозваного Сталевим Бескидом. А варто зазначити, що мав Сталевий Бескид дружину, котру кохав понад життя. Коли померла, помістив він її душу в найнадійніший і найміцніший міх, доглядав за нею трепетно, вів щовечора бесіди і, куди б не рушав, всюди возив із собою. Навіть після низки років, коли будь-хто інший уже б упокоїв міх у фамільній душниці, герр Бескид не хотів із ним розлучатися.

От якось король, дізнавшись про свавілля, що чинилися на погостах, закликав до двору вірних своїх васалів. Поїхав і герр Бескид. Дорога до столиці була неблизька, і на підступах до міста застала його ніч. Неподалік побачив він заїжджий двір…»

Цієї миті відчинилися двері й черговий на поверсі, вибачившись перед Літератичем, повідомив, що Турухтуна — до директора, терміново! От просто зараз хай іде!

Сашко важко зітхнув і рушив геть із класу. Видно, Євген Маркич кудись поспішає і не готовий чекати до кінця уроку. А бешкет, вчинений Сашком, має намір покарати швидко і безжально.

— Дуже лютий? — спитав він у чергового, меншака з четвертого «А».

Той повів плечима:

— Не знаю. Похмурий. І ножик твій у руках крутив.

Сашко тільки зітхнув. Він на хвильку затримався перед вікном — помилуватися небом, що застрягло в косій сітці дротів-душоловів. Дроти були вкриті інеєм і по-новорічному виблискували на сонці. На крайньому праворуч, що тягся від старого кінотеатру до цегляної п'ятиповерхівки, сидів снігур: наче крапелька крові на струні.

Сашко зітхнув, вирішив, що тягти час немає сенсу і, постукавши, ступив до учительської. Євген Маркич розмовляв по телефону. Ножик лежав перед ним на столі, і директор неуважно барабанив по ньому пальцями.

— Так. Обов'язково! Ви не турбуйтесь, я особисто нагляну. Звісно-звісно… А що кажуть лікарі? Стабільно важке? Ну-у-у… — Він прокашлявся і нащось поправив окуляри. — Так, ваша правда, так. Могло бути й гірше. Так, звісно, про що мова; ми відстрочимо, потім заплатите одразу за третю і четверту чверть. Я ж розумію… Пробачте, хвилиночку…

Він прикрив слухавку долонею, сумно глянув на Сашка.

Той набрався сміливості:

— Євгене Маркичу, чесне слово, я не хотів…

Директор лише відмахнувся.

— На, — простягнув йому слухавку.

Сашко кліпнув, нічого не зрозумівши.

— Поговори, це твій батько.

— Синку, ти?

Сашко кивнув. У горлі пересохло, повітря раптом стало незвично прозоре, простір наче розійшовся, розчахнувся, як дитяча книжка-театр, і кожен звук гримів із нестерпною виразністю.