Читать «Душниця» онлайн - страница 3

Володимир Арєнєв

Сашко відвернувся, клацнув портфелем і вийшов на подвір'я. На Курдіна та збіговисько й не глянув. І коли Гордійко засміялася, не обернувся.

Можна подумати!..

Удома нікого не було. Він увімкнув тєлік і вирішив зараз, засвітла, нанести камуфляжний візерунок на морпіхів.

Якраз до завтра висохнуть, і можна буде зайнятися дрібними деталями. Слухав одним вухом «Перший освітній», щось там про епоху Василя Бездітного. Коли показували реконструкції баталій — дивився, звичайно ж; відволікався.

З усього набору встиг зробити лише двох солдатиків.

Дзенькнули ключі в замку, гупнули двері. Уже з того, як гучно та важко дихав дід, було ясно: він сьогодні навідався до Будинку письменників і сидів у буфеті. Або був у редакції.

— Ні бельмеса вони не тямлять, — прогуркотів він. Стенув широченними плечима, стяг із себе куртку й напнув на гачок. Пригладив долонею-лапою рештки волосся, пирхнув. — Пришелепкуваті. «Класики»!.. Ото, Саньку, сидять вони переді мною, дупами на кріслах тудой-сюдой, до рота зазирають, але ж — ні бельмеса не тямлять. Я для них не поет, Саньку. Не поет. «Борець із режимом», «в'язень совісті» — ось що я для них!.. — Він скривився, наче блощицю випадково розчавив. — Та хай уже, — сказав іншим тоном. — Хай. Як твої справи? Уроки вивчив?

Сашко похитав головою.

— Саме збираюся. Тобі чайник поставити?

Дід, роздуваючи волохаті ніздрі, втягнув повітря.

— Знову? — спитав. — Знову?!

Солдатиків і фарби Сашко встиг згребти в шухляду. Але ж запах лишився.

Дід спохмурнів і рушив на кухню. Сашка, що стояв перед ним, відсунув одним порухом долоні. Не дивлячись.

Так само не дивлячись, стоячи біля раковини і набираючи воду в чайник, сказав:

— Не стовбич. Іди робити уроки.

— Діду, я…

— Іди.

Години до дев'ятої він сидів на кухні, дивився телевізор і пив чай, горнятко за горнятком. Невиразно бурчав собі під носа, Сашко розчув лишень «хл-л-лопчиськи… дідько б їх ухопив!.. діти!.. а тоді ще дивуються…» Навіть із батьком дід розмовляти не захотів, так, кинув кілька слів. Потім прийшла мама, відібрала його горнятко, змусила переодягтися в домашнє. Сашко на той час з уроками вже розібрався, він сидів у їхній із дідом кімнаті й гортав дитячу енциклопедію, історичний том. До читання душа не лежала — роздивлявся картинки.

— Ну, що у вас знову? — поцікавилася мама. Обличчя в неї було бліде, певно, хтось із малечі вередував чи знову за Сурженком батьки пізно прийшли. — Ану, бійці, миріться. Бо не пущу вечеряти.

Дід легенько обійняв її за плечі, лунко цмокнув у щічку:

— Не вигадуй, — мовив глухо. — Вечерю я сам зараз приготую, іди відпочивай.

— Через що катавасія?

Дід лише рукою махнув:

— Чоловічі справи, не втручайся. Ходи, ходи… Ми тут самі впораємося.

Сашко сидів до нього півбоком. Він знав, що буде далі. Подумав із гіркотою: якщо Максові з двадцять шостої дядько поради давав, а Курдіну дідусь, либонь, розповідатиме про свої фільми і спектаклі, то от Сашків дід — він нічим таким точно не перейматиметься. Лише з ранку до ночі читатиме нотації, навчатиме життя. «Війна — це погано, у війну не граються! Як можна гратися в горе чи смерть?!»