Читать «Душниця» онлайн - страница 16

— Гей, пердун старий, ти шо це твориш?! Ромку, він мені ледве руку не зламав!

Незнайомець недбало намотав кінець ланцюжка на палець. З кулькою він виглядав безглуздо й беззахисно.

— Значить, типу, супермістер Зед? Типу, бля, херр Бескид?! — Рукоп'ят ще раз сплюнув — і раптом опинився обличчям у вологому, підгнилому листі. Незнайомець ледь торкнувся до нього, просто пригостив легким запотиличником.

Те, що сталося згодом, Сашко усвідомив через півхвилини, не раніше.

«Гієни», певно, також. Ось просто зараз стояли хто-де, вирішуючи, чи то напасти на «герра Бескида», чи ще зачекати, — а за мить уже лежали, уся трійця. Незнайомець не бив їх — заледве зачепив кожного: ляпнув по плечу, потяг за носа, штрикнув пальцем.

Антипов споглядав це з роззявленим ротом. Потім видобув із горла такий звук, наче проковтнув м'ячик для пінг-понгу, розвернувся й дав драпака — тільки бризки з-під черевиків!..

Рукоп'ят завовтузився в багнюці, устав навкарачки, лівицею втрапив у власний плювок, послизнувся, знову впав і, буркаючи щось собі під ніс, спершу поповз, а потім побіг. Переляканий і жалюгідний, він перетворився на того, ким завжди й був. Звичайний хлопчисько, просто звичайний хлопчисько.

Трійко «гієн» чкурнули слідом. Точнісінько такі самі, як він: хлопчаки, діти. Іноді злючі, іноді нахабні, а зараз принижені й до біса нажахані, — але ж лише діти.

Чомусь Сашко був твердо переконаний, що надалі саме так до них і ставитиметься.

Незнайомець простягнув кульку Насті й хотів був щось сказати, але задзвонив мобільний. Зашуміла хвиля — так, наче в кишені синього плаща ховалося ціле море.

— Так?.. Коли?.. Добре, буду. Нічого, зачекають. Ми нікуди не поспішаємо, сам знаєш, ми вже всюди запізнилися.

Він клацнув кришкою і повернувся до них — вже інший. Справжній.

Кивнув на кульку:

— Бережи свого брата… Якщо по-іншому не склалося, що іще залишається, правда ж? Адже він не винний, звичай є звичай. — Незнайомець ледь помітно скривився — наче випадково розчавив блошицю. Лише тепер Сашко помітив тонкий шрам, що сповзав від скроні до вуха й губився десь у сивому волоссі. — Не хотів би я померти на вашій землі.

Він промовив це, дивлячись просто в Настині очі. Сашко, утім, не сумнівався, що звертається незнайомець до нього.

Кивнувши на прощання, чоловік у синьому плащі розвернувся і пішов геть. Вони дивилися йому вслід, аж поки він не щез за рогом.

Так було простіше, ніж — одне на одного.

— Ну, — сказав Сашко зрештою, — от… Ходімо, проведу тебе. Не заперечуєш?

Настя похитала головою:

— Не заперечую.

— Тільки мені ще треба портфель забрати. І дідову кульку.

Вони нікуди не поділися, так і висіли на гілці, де він їх залишив. Дотягнувся не одразу, навіть здивувався, що зумів підвісити їх так високо.

— Тобі куди? На триста двадцяту? Тоді, напевне, ліпше через дірку, вийде швидше. — Вони рушили доріжкою до заднього двору. Тут на розі у шкільному паркані був лаз, старий як світ. Двічі-тричі на рік діру забивали дошками… максимум на тиждень. Потім дошки кудись зникали, і лад у всесвіті відновлювався.

Окрім того, що звідси справді було ближче до Настиної маршрутки, у Сашка була принаймні ще одна причина обрати цей шлях.