Читать «Душниця» онлайн - страница 14

Новенька силувано усміхнулася. Потім відвернулася, закусивши губу: одна рука безсило повисла, у другій гойдається невеличка барвиста кулька, уся в ромашках, паровозиках, якихось мультяшних персонажах.

— Ну, я побігла! У нас лабораторка, давай хутчіш! — Сидорова посміхнулась єхидно Сашкові й рвонула вгору.

— Думав, ти захворіла, — не до ладу бовкнув Сашко новенькій. Він нарешті розплутав ланцюжки, дідова кулька вислизнула з пальців і, злетівши, застрягла поміж перилами.

— Ліпше б захворіла. — Вона говорила так само: одними лише губами, ледве чутно. Потім кивнула на прощання й пішла, обхопивши кульку руками. Наче, подумав Сашко, немовля колихала.

Ця картинка ніяк не йшла в нього з голови. Тож зрештою на історії Сашко піймав вісімку, а на географії Лебедю довелося добряче стусанути його під партою, щоб вийшов нарешті до дошки й почав відповідати.

Після уроків Сашко збирався перехопити Настю на виході зі школи. Поки навіть сам до ладу не розумів нащо. Бо ж не скажеш дівчинці, в якої днями помер брат: «Ходімо в кіно». Безглуздо.

Насилу позбувся Лебедя, побіг у гардероб за курткою… і виявив, що на класному вішаку її нема. На підвіконні поряд — теж.

Чергували вже інші — на другій зміні сиділи старшокласники. Поцікавитися, куди ґава-третьокласник повісив Сашкову куртку, не було в кого.

Він повільно брів уздовж рядів. Майже безнадійне заняття, навіть якби одяг висів акуратно й ніхто не чіпляв свої куртки поверх інших. Втішало тільки те, що поцупити не могли: вхід один, черговий уважно стежить, аби брали тільки своє, ніяких «я для товариша», та й охоронець на вході чатує…

Знайшов аж у кінці: висіла скраєчку, на вішакові «12-Б». До кишені якесь падло напхало фантиків від смоктунців.

Сашко витрусив увесь непотріб і почвалав до виходу. Від сильного вітру дідова кулька смикалася, шарпала за руку, наче пес, який тягне господаря до найближчого стовпа. От-от мав початися дощ.

Подвір'я спорожніло: перша зміна розбіглася по домівках, друга вже сиділа на уроках. Окрім тих старшачків, котрі зазвичай палили на лаві за воротами.

— Відпустіть!.. — Сашко почув і завмер. — Та пустіть же.

— А чого, ги, пусти, Ромку. Хай летить.

— «Крутіцца-вєртіцца шар гал-лубой! Крутіцца-вєртіцца над гал-лавой!..»

Оце так: Ромка Рукоп'ятов зі своїми «гієнами». Восьмикласники, на тлі яких підлий, але загалом нешкідливий Курдін виглядає немовлям. Коли б не Рукоп'ятівський татусь, Ромку б зі школи давно й із задоволенням виключили. Чимало було таких, хто досі плекав надію, що таки колись виженуть, але Сашко не вірив. Якщо знову залишили на другий рік, не витурили у три шиї, як Поливатенка чи Яблонську…

— Та віддайте ж!

— Поглянь, які на ньому «звіру-ушки», ну просто всратися. Конкретний анреспект до мертвих, я щитаю.

— Точняк. Нє, ти прикинь: тебе оно в таке запакують.

— Тіки стрічечки бракує.

— Я б ожив і зацідив козлам…

Стишена метушня, звук ляпасу.

— Поверніть зараз же! Негайно!

— Ах ти ж коза! Ти шо собі думаєш?!

— Нє, Ромко, це шо за цирк, бля?! Вашчє!

— До школи ходить, а уроків не втямить.