Читать «Душниця» онлайн - страница 15

— Будемо вчити по-своєму. Шоб дойшло.

Дідова кулька так і рвалася з рук. Сашко примотав її до портфеля, портфель повісив на гілку старої липи, що росла у дворі. Не найкращий варіант, та не було в нього часу на варіанти.

Вийшов із воріт, повернув праворуч, до лави. Лишень шість із половиною кроків.

Рукоп'ят плюс четверо «гієн». Троє влаштувалися на спинці, ноги в забрьоханих багнюкою черевиках уперли в сидіння; один оперся об паркан, Ромка тримає у витягнутій руці кульку, а лівою відштовхує Настю.

— О, ще дрібнота.

— Греби собі далі, головастику, щезни! Чи ніс засвербів?

І Настин погляд: зляканий, з краплинкою сльози на щоці.

— Віддайте їй кульку, — звелів Сашко й засунув руки до кишень. — Хутко!

Вони зареготали, один мало з лави не навернувся.

— Ти вашч-чє хто такий, шмаркля? — процідив Рукоп'ят. — Кавалер, певно? Лицар круглого очка? Тіки цвірінькни — посвятимо. Вали звідси. І в темпі.

— Поки ми добрі, — підтримав веснянкуватий Гарик Антипов.

Сашко похитав головою.

— Зараз фізрук прийде. Покликали вже.

— І хто встиг? Ти? Роздвоївся?

— Чергові, я їм сказав.

Рукоп'ят передав кульку Антипову й ступив крок до Сашка.

— Оце ти тупак, лицарю, геть чисто мізків нема. Фізрук другий день як грипує. Чи ти чергового до нього додому покликав?

— Годинки через дві буде, — зареготав здоровило Ковпаков. Почухав худющу свою шию, зіскочив із лавочки. — Якраз шоб твої запчастини зібрати.

— Тримай його, Дімоне, — наказав Рукоп'ят. — А ти, Ковпаку, — шмарклю.

Сашко закусив губу й подумав, що зі школою можна попрощатися. Коли випишуть із лікарні, забагато пропустить, до «відмінно» не дотягне, хоч лусни.

А ще йому стало цікаво, невже всім у такі моменти спадає на думку всіляка неважлива дурня.

Дімон Циркуль відклеївся від паркану й нехотя рушив до нього. Сашко чекав. Усе, як учив дід: нехай візьме його за руку, хай лишень доторкнеться — вдарити поміж ніг і відразу в носа.

Ну, хоча б межи ніг, якщо встигне.

— Агов, хлоп'ята, перепрошую, що втручаюся… — Ніхто не помітив, звідки взявся цей статний чолов'яга в синьому плащі. Говорив він глибоким упевненим голосом із ледве помітним акцентом. — Допомога потрібна?

— Так! Так!!!

— Ходи, дядьку, куди йшов. Я із сеструхою якось сам розберуся. — Рукоп'ят сплюнув йому під ноги цівку жовтавої слини. — Справа, типу, сімейна. Кепсько доглядає молодшого братика, — він лінькувато кивнув на кульку в руці Антипова.

Незнайомець посміхнувся і провів долонею по сивому волоссю. Посмішка в нього була невпевнена й чужа. Так, наче посмішка сама собою, а він — сам собою.

— А… — Незнайомець вказав на Сашка.

— Кавалер її. Переживає!

Циркуль із Ковпаком зареготали.

— Тоді піду, щоб вам не заважати.

Незнайомець уже ступив крок убік, аж раптом обернувся й уважно подивився на Сашка. Важкий погляд. Наче на тебе падає гранітна плита.

— А може, вам допомогти? Схоже, кавалер готовий на все…

— Та що…

— Давай поки потримаю кульку.

Незнайомець несподівано опинився поряд з Антиповим, поклав свою долоню поверх його руки. Стиснув. Антипов відсахнувся від нього, спершу розгублений, потім наляканий і злий.