Читать «День гніву» онлайн - страница 49

— Піднімайте купи, — кричав Бурляй, басуючи на коні між возами, — піднімайте саламашників, пес їх морду лизав, нехай і вони попробують пороху. Нехай хоч трохи воші витрусять! Піднімайте їх, отамання!.. Хай тепер покажуть, що вміють…

І жартував, і посміхався, але жерла тривога — пани викочували гармати і перешиковували корогви — квадрати піхоти, щетинячись списами, густо чорніли на зелених травах і рушали до штурму, слухаючи бубнів.

Бомба смальнула в віз, зараз біля Бурляя, шкамаття полетіло в нього, оглянувся — в калюжах крові вовтузились три козаки, лицем до землі. Один вив, схопившись за живіт, коні, дико іржучи, рвались, прив’язані до люшень.

— Не жахайтесь, братчики, — загримів Бурляй, — огнепальної смерті не бійтесь. Кому де написано, там і згине… Дайте і їм відвіт, скурчим бикам…

Три невеличкі гарматки, звані «совами», заграли й з козацького боку. Били криво. Ядра виривали кім’я мокрої землі, не досягали й рядів. Пани реготались.

— Вишкірите ще зуби, вишкірите!

— Замало сала наїлись, хами, — крикнув польський хорунжий, що витанцьовував на білому коні перед лавами так, як би куля його не брала, — мало духу з саламахи!..

— Вставайте, людкове, в ім’я Боже, — підняв купу з очерету курінний з тихим глухим голосом, — рушаєм в ім’я Боже!..

Семенко стиснув кріпше кісся й побіг у юрбі, що метнулась, ощетинена вістрями, ліворуч, у поле.

* * *

Стефан Потоцький, людина з римським профілем, з кучером льняного, м’якого кольору, з пухкими, завжди вологими вустами, тільки гадано легковажив цю кампанію. Півтверезий, слухав він у кам’янецькому покої батька інструкцій, а єзуїтські патери, мовчки посміхаючись, кивали лисіючими головами, батько сидів товстенний, височенний, надто вузькораменний до свойого кадовба, литий слуцький пояс ледве охоплював його черево й раптовність, нагла кров Потоцьких рвалась з вибалушених очей.

Похід мав бути прогулянкою — першим хрещенням на рубежах Диких Піль, а хамство розчавлене, згноблене, покаране так, як і треба, так, щоб довго-довго не загоювались рани, і взагалі — краще доскінного каліцтва завдати хамам, ніж смерті, краще каліцтва, ніж смерті — для гідри це пам’ятка, це довічне мементо.

Безвітряна весна, це сонце, що лютує раптовно, пропікає сталь панцера, невиданий простір — без краю, без опори для втомлених очей, що набрякають, червоніють від тремтливого повітря, просяклого їдким золотим пилом.

І тут не тверезів, від мальвазії було млосно, в голові бродило й нило — може, від ваготи шолома; коли зняв його, на чолі червона різка пруга. Ридван закиданий безліччю дрібних і непотрібних речей — пудрениці, флакони, віяла, дзеркальця, страусові пера, пір’їнки, як сніжинки, на атласовому оббитті; така похідна квартира, бенкетарня, спальня, хміль, шал і нудьга.

Відгортав лебединий пушок, що торочив Касьчину сукню, й цілував худе тремтливе рам’я. І Каська була п’яна, завжди п’яна, з шарлатними рум’янцями на щоках, писклива, ця пишна повія, мабуть, із Кракова, молодий Сапіга передав її Стефанові; боятися б тільки французької недуги, кажуть, Сапіга набрався її у Фландрії.