Читать «День гніву» онлайн - страница 51

— Обкопались, а запорожець — добрий жовнір, я завжди казав, таки добрячий жовнір. Лобом в лоб не візьмеш, відразу не рознесем…

— Бурляй гільтяйство випустив, валом валить.

— Гусарію на них, — обернувся Стефан до офіцера, — нехай пересічуть їх гусари…

Шомберґ махнув над головою двічі шаблею, йому озвались суремки кінноти.

І всім полем панські реґіменти рушали до штурму.

Перші лави піхоти зчепились у рукопашному бою з козацькими на валах і на возах. Там знялась така січа, що Потоцький, напружуючи зір, не міг розрізнити своїх від гільтяйства. А купу сіроми, що виходила з обох крил на відсіч таборові, перейняла кіннота. В гулі й ревінні Стефан бачив лиш мигтіння шабель, що страшно злітали згори, вершники врубувались в сірий натовп і м’яли його кіньми.

— Так їх, скурчих биків, гільтаїв, так їх!..

Вже Шомберґ під’їжджав кар’єром до валів. Хлопство здригнулось. Імпету не могло стримати. Кварцяні переливались шумливою рікою через вали. Сірома розсипалась по полю.

— Вікторія, мості гетьманичу, вікторія!.. — заричав молодий Ґіжицький, вставши в стременах.

Стефан кивнув головою. Він все ще не позбавився проклятущої мігрені, що ламала череп. Йому хотілось лягти горілиць і заплющити очі. Небом плили спокійні хмари.

— А що там?..

Він показав буздиґаном на балку, що темніла з правого крила, звідки раз по раз вимикалось мигтіння — зброї, шоломів, а може, кінської збруї. Ішла важка громовита туча.

Вершник мчав з того боку. Жовті рукави летіли за ним зміями. Він крикнув Шомберґові, й вони разом помчали до Стефана. Вже він бачив його обличчя, попелясте, набреніле.

— Вашмосте, — його крик зірвався, потанув у гомоні, — Хмельницький іде з реєстровими й німцями. Всі передались до нього…

— Саппермент, пане Стефане, всі передались до Хмельницького, гунцвоти…

13

Прохолодь, волога, а дощу нема й нема. Важко стогнав день, увесь обрій, все поле; а з потоку, з озера, з плавнів пішли жовті ядушливі тумани, налягли на побойовище. Крізь сіру імлу й дощові волокна кричали орли, літали низько, чули, але не бачили трупа.

Хмельницький ішов полем, вгрузаючи в роздерту, задихану землю. Стоптана трава, ще й так не буйна, не підвелась. Що крок — ями, доли, вирвані ядрами, вичавлені кінськими копитами, що крок трупи, які тільки сьогодні від півдня повчали зносити. Коні, обдерті з чапраків, леопардових шкур, з важких сап’янних сідел, з видутими брюхами лежали мухам на поталу. Пани, босі, бо чоботи встигла вже стягти сірома, лежали горілиць із поломаними мечами в затиснутих руках, шкірили зуби й очі, що закотились, застигли склисто, як більма. І з них стягало, квапилось поспільство, делії, парчеві кунтуші, атласні жупани, залишало їх півнагими, задубілими, нікому не потрібними. Лежало їх безліч, цих битних, гонористих, пишних; на ретрашементах, із звішеними вниз руками, під возами, де досягали їх бердиші й вила, в очереті, де ув’язали, де мовчки захищали лице руками, але падали від удару келепом чи хропіли, силкуючись мертвіючими руками вирвати з грудей ржавого списа. Поряд панів лежали й козаки, й найбільше — холопства; не один із комісарів або реґіментарів боронився, а інший, хоч катюга і шкуродер, тепер — просився ласки, поки не затовкли його, не підняли на списи і кісся. Лежали холопи такі ж задубілі, з такими ж склистими очима, з розхристаними грудьми, з репаними босими ногами, вп’явшись пучками в землю, припавши до землі, як до наймилішої коханки.