Читать «День гніву» онлайн - страница 48

І осадив коня старий, аж застогнав клубистий бахмат, козацька кіннота вирівнялась за Бурляєвою шаблею. І зударились, як дві тучі, тільки чули в обох таборах лязк і свистіння криці.

Касюхна, любка коронного гетьманича, закрила очі долонями. Страшно стало.

— Перуть наші хамів, — дивився Потоцький, — славно взяли легкі панцерні, з копита. І хами не пускають. Січуть, пеські синове, вміють сікти.

Лави знялись, рознялись і проїхали. На полі зостались тільки купами збиті вершники, їхні коні почвалували в боки, пінячись од шалу. Суремка заграла — рушила піхота.

Шомберґ повів штурм у лоб, на вози обозу, зчеплені ланцюгами, на шанці й вали.

Хлопець, званий Семенком, й Максим лежали з купою сіроми в очереті над потоком. Сірому ще не пускали на вали, запорожці не хотіли й бачити її, вошиву й гомінку, без усякого поняття про війну.

— Умрем тут, братчики, так тут і вигублять нас ляхове.

Комарі хмарами ширяли над рогозом. Кусючі так і обсідали мужву, й обкусані попухлі обличчя Семенкові видавались чортячими; сльозоточива вівкала чернь, надслуховуючи битевного лязку.

— Господа ради оставил я дом, — плакав бурсак, — хто ми заплатит за теє убожство моє. Вигублять, вигублять нас, содомляне…

— Помовчи ти, божий дурню, чого-сь ішов, коли так штанами трясеш?..

Бурсак сидів по-турецьки, на колінах тримаючи бердиша, й по набряклому безвусому, як у євнуха, обличчі текли потоки бруду й крові — від комарів не міг обігнатися.

— Огнепальної, сіканої смерті боюсь, ох і важко боюсь. Прийшов я, оставивши все, бо печусь за отчизну. Але правду отригну, не втаю — боюсь смерті, як кожний смертний.

— Так було біля цицьки зостатись, — вкинув Авратинський зі Ставищ (йому теж вгріли гайдуки так, що ледве прибився), — тільки баламутиш добрих людей…

— Всі вмремо, всі поляжемо, — завив бурсак, а запорожці ішли з валів, несучи на руках ранених. Інші повзли самі, клянучи панів.

— Відбили? — крикнув Максим.

— Відбили пеських панів, але знов лізуть. Тучі лізуть, як сарана…

Семенко підвівся. На валах, на обозних возах видно було сліди штурму. Купами лежали трупи, кілля палісадів виламані, коні й бики метались пошалілі. А козацькі мушкетери не переставали палити.

— Гармати рихтують пани!..

Запорожець у жупані з розірваним рукавом, з шаблею в крові біг з валів.

— Гармати, людкове, заграють. Три яструби викотили!.. Шарпанини заграють…

— Пропали, — завив бурсак, — тепер пропали, людкове. Стефанко добре дбає. Стефанко з нас саламаху зробить.

— Помовчи ти, шарапетко бісова, помовчи, личино!..

А Бурляй підіймав уже й чернь. Купа з купою знімались з-над потоку, з балки, де таборували ще запорозькі курені, з суглинкового узбережжя, з лугів за трьома дубами.

Перші стрічі взялись криваві. З поля вернулись перечесані кінні лави, не зламавши гусарії. Другий штурм відбивали таборовики, першу відсіч давали іменитіші з кошового товариства, на них можна було сполягати. Шомберґова піхота, Сапіжині стрільці з добре нам’ятими чубами покотились з валів. Але не ставало патронів і людей.