Читать «День гніву» онлайн - страница 46

— Коли б то, отче… Покійний кардинал Ришельє, католик, підтримував протестантів і розумів, чого хочуть чехи…

Отець Мокрський подивився у вікно. Там мерехтіла ясна травнева ніч.

— Не будемо судити покійного кардинала, це була велика людина. Все добре, що служить Божій правді.

— А правда Божа по боці погноблених…

— Амінь.

Мрозовицький схилив голову. Єзуїт відмовив про себе молитву й простяг йому руки.

— Привітай же, знаєш, кого?..

В сірих капітанових очах грали дивні вогники.

— Тут залишається пан Мазаракі, — сказав Мрозовицький, — й декілька людей з галицької шляхти, не рахую магістра Рославця, бо йому, як і мені, дорога до пана Богдана, в поле…

— З Богом, — сказав капітан, — хорони себе, бо такі потрібні пану Богданові.

І, стоячи на порозі, сказав:

— А не шкода покидати тобі цей лагідний Львів?..

Мрозовицький спаленів.

— Ви всевидющі, отче. Може, й шкода…

— Княжна Петронелля Четвертинська, як довідуюсь, виїздить днями в Київ… Хтозна, чи теж не з жалем…

— Коли й це знаєте, отче, — сказав, потупляючись, Мрозовицький, — то перекажіть їй, що хтось у вітрах наддніпрянських не вкоїть своєї туги…

— Гай-гай, — засміявся капітан, — княжна ця, мов орда, бере корда в полон. Цей іде з жалем на Подніпров’я, той і в монастирських мурах не має спокою…

— Хто це, отче?..

— Молодий князь Юрій Збаразький, нині брат Домінік…

Мрозовицький згадав ченця, що так настирливо глядів на нього сьогодні в бляхарській брамі. Йому майнула знов ця сама думка.

— Отче, тут горить піді мною земля. Малі вороги хотіли мене знищити…

Патер Мокрський приложив палець до уст.

— Мовчати краще, чим називати деякі речі по імені передчасно. Й цього я чекав.

— Ви таки справді всевидющі, отче…

— Я тільки воїн когорти, — нахилив голову Мокрський.

Під брамою терпеливо проходжувався Рославець.

— Я їду, магістре, — сказав Мрозовицький, — на Глинянщині маю людей з кіньми. Прошу тебе, не встрявай у бурди, чорт: я таки Корсакові не відітну вух за Виговського!.. Від пана Мазаракі дістанеш інструкцію, коли й тобі вирушати. А втім, ти не зв’язаний особливо, рушиш, коли сам знатимеш. За два-три тижні або вікторія…

— Або…

Мрозовицький відповів не йому.

— Цицерон мовив: «Над смерть за отчизну нічого солодшого, нічого милішого бути не може»… Зустрінеш княжну, це їй скажи від мене…

Він стиснув худющу руку магістрові так, що той аж зойкнув, і скоро пішов, щез у темряві.

Зорі мигтіли над Бернардинами. Леопольські міщани спали. Хропіли цехові майстри, кидались у сні білогруді панянки, снили про квіти вінчання, про квітіння щасливої любові. З корчми виходили, ригали, хватались за шаблі пізні мочиморди. В садах княжат Заславських, Любомирських сокотали флейти й лящали соловії. Вежа Волоської пнялась до хмаринок, легких, як димок.

— Чи знаєш те, майстре Римшо, хто цей пан Мрозовицький?

Римша зажмурився, як хитрющий котюга.

— Може, й знаю, але краще скажу: не знаю. Бо коли таких поривистих панів шукають під закидом великої політики, то нам, меншеньким людям, лучче й благополучніше сходити з дороги.

— Але признайся, що надила тебе грішна мисль?..