Читать «День гніву» онлайн - страница 41
Юрій Косач
— Feuer, fils du putain!.. Feuer…
— Скажи їм, реґіментарю, що матимуть по дванадцять талярів від мужа, — посміхнувся Хмельницький.
Кричевський крикнув ще раз у темінь, але Гартгайм вилаявся ще лютіше.
— Ґанджа їх краще намовить, — сказав Богдан і махнув рукою до штурму. Реєстрові вже й так бігли купою, котили вози і палили з-за них із мушкетів.
— Габданку, — показав Кричевський на ліве крило, — ти бачиш, що там за веремія?..
Крило компаній розірвалось і мушкети палили.
— Віват Хмельницький! Віват капо!..
Вільгельмус фон Франкгайм вів свою компанію. Рапіра, як вогненна змія, пружилась у його руці. Файстле підбігала за рейтарами, видзвонювала дукачами на шиї.
— Віват Хмельницький!
Обняла двох рейтарів і йшла за ними в першому ряді.
— Ти, faquin, довго ще будеш за панів наставляти лоба, Гартгайме-обрісте?..
— В саме серце їм залізо!..
— В підле серце, в черево гадам!..
Рейтари, стримуючи натиск Ґанджі, упали духом — Франкгайм вів свою компанію до Хмельницького. А власне в темені, в заколоті, чорт знав, до кого вона йшла. Ландскнехти знали лиш сікти й палити, про інше не питали. Перекушували патрон і смалили. З Гартгаймом йшли, бо йшли з ним через всі краї Європи.
— Капітане, — крикнув громово Франкгайм, — пізнаєш левів старого Бернарда?.. — і, добивши до Хмельницького, шпурнув перед ним прапор затяжної корогви.
— Vivat Chmielnitzky praefectus!..
— Vivat Chmielnitzky dux!
Від козацького штурму Гартгайм покотився.
— Не сікти, — крикнув Хмельницький, — живцем брати, на пардон!
Шовк прапору зашамшів під ногами коня, що басував.
Під бердишами козаків, а вони перлись на кулі й на рапіри, ломилась німецька стіна. Збоку присвічували лучинами й полум’яні смуги лягали далеко в степу, полошили трави.
Бердиші жаско висвистували в повітрі, розчімхували шоломи, як шкаралущі; відскакували нараменники й затяжці падали на сиру землю, качались в калюжах крові.
— Kots Leichnam!.. (Гартгайм відбивався палашем, сам четверт — із офіцерами — Ґрумбахом, Лоренцом, Колем і профосом.) В Дикому Полі загину, але не скажуть: Гартгайм не сповнив ордонансу.
— Єзус Марія. Залізо їм в серце, лятронам, панам-скурчибикам, всій Короні польській. Покинули нас, Матер Деї, не діждав Іллеру побачити синього. Рубай їх, Лоренце, бий, Ґрумбаху. Камрате, Vorwärts!.. Камрати, не пускайте їх…
Георг Бурґгардт лежав уже з розколеним черепом, Кунрат стогнав під купою побитих, всі камрати відступали.
— Гартгайме, піддайся на пароль, пардон усім!..
У відсвіті блиснуло обличчя Франкгайма.
— Пардон від префекта Хмельницького, чуєш, старий дурню?..
Рейтари кидали рапіри й мушкети. Ішли в темінь, шукаючи очима Хмельницького.
— Дурні, прости Боже, пардон, пардон!..
Франкгайм відходив із залізною компанією, приєднувався до реґіменту Кричевського, що виходив чолом у степ. На сході вже сіріло. Гартгайм лежав на бойовищі. Хтось під’їхав кінно. В сіряві світанку виросла ця постать в бурці, як з крилами за плечима. Порскав кінь від вологи. Ззаду йшли й ішли компанії, сотні. Кінник перегнувся в сідлі, подав довгу, почорнілу від боїв і січей, рейтарську шаблю.