Читать «День гніву» онлайн - страница 40

Рикнув хтось іззаду й вистрілив на віват.

— До Хмеля, товариство! Чорна рада!..

— Та ти брешеш, гунцво…

Барабаш замахнувся рукояттю шаблі на цього другого; обличчя його розглядів, то був літній уже козак, зі зморшками на запалих щоках, з чорною плямою від пороху на півлиця, але заточився, заточився — під ребром, з лівого боку, у нього страшно залоскотало, потепліло й очі зайшли, зайшли мрякою — бердиш, подумав, але враз за вухом свиснуло, ще раз — різкіше, він підняв руки, хотів захиститися, упав, а шаблі сікли його, безжально сікли його шаблі.

Тоді вже без удержу бризнула кров і там, на другому, — короткого Олеська підняли на списи, а Ілляш біг, утікав, цей грізної сили чоловік утікав у самій сорочці й шароварах, загнався в очерет, заплутався, впав, і ті, що надбігли, кололи його велике довге тіло, кололи списами і бердишами, як кабана.

На возі стояв Ґанджа, панцерний товариш з чорним вусиком над пухкою губою. Відблиск лучин грав на сережці в лівому вухові й на хрестикові, він теж накинув тільки бурку зверх сорочки, пив учора зі старшиною.

— Під воду їх, братчики, під воду, рибам на снідання!..

І юрба бігла наосліп, як хмара нетлів на вогонь, грозила мушкетами, вимахувала шаблями, роздирала на шкамаття скривавлене м’ясо Гайдученка, Олеська, Ілляшенка.

— Потоцькому гостинець за те, що людей дере зо шкури!..

— І Потоцького вигарбуєм!..

— Бий їх, хлоп’ята!..

— Бий їх усіх, панських підлизників!..

— Бий Барабашевих, песіх синів!..

— Під воду їх, хай поп’ють трішки!..

— Пити барзо люблять!..

І над водою таки справді топили. Тягнули з байдаків, а люди впирались, хватались шалено пальцями за борти, поки їм не відсікали їх шаблями, молились, але роз’юшені, шпурляли їх козаки в чорний глиб. Берегом глухо віддавалась луна реготу.

— Німці йдуть, — торкнув Кричевський Хмельницького. Вони сиділи, мов уриті, на конях, німовно, не озиваючись до себе.

— Німці йдуть, палять з самопалів…

Хмельницький стрепенувся.

Гадюкам Барабашеві, Ілляшеві, Олеськові так і треба було, тільки під воду їх, і що не він це робив, не своїми руками — так краще, до гадини не доторкнувся б. Але міри козацька галайстра не мала. Цей рик і це пересердя, це гуляння тільки на той час, потім здавить їх, хамів. Кричевський один міг його збагнути, але й Кричевський мовчав.

— Чиї німці?..

Він зовсім забув про затяжців.

— Гартгаймові і Ґрумбахові, шість компаній…

Хмельницький повернув аргамака.

— Ґанджо, — крикнув тонко Кричевський, — шикуй на відсіч швабам, шикуй їх, гільтяїв, хай тепер покажуть…

Ґрумбахові рейтари виросли з темені стіною. Передні з коліна били з мушкетів, вогонь освітив їхні вусаті хмурі обличчя в залізних шоломах. Друга лава набивала нові ладунки.

Хмельницький виїхав під кулі.

— Feuer! — кричав Гартгайм, пильнуючи лави. — Проклятії лярони, спечем вам гузна.

— Німця хоч живим ріж, — виринув з темені Кричевський праворуч Хмельницького, — буде стояти. Гартгайма знаю… Обрісте, — крикнув він по-німецьки, приклавши долоні до рота, так само пискливо, як недавно гукав до Ґанджі, — і камрате артгайме, вас Хмельницький бере у затяг…