Читать «День гніву» онлайн - страница 39

— А ти ж нащо йому?

— А на те, що коли б цей другий перед трибуналом запирався, то я присягу прийняв би, що й я його в Реґенсбурзі бачив і про його темну справу знаю.

— Що ж ти порішив, майстре Римшо?

Рославець пронизливо глядів на гунцвота. А той скривив лукаво личину, як до плачу.

— Присяйбі, магістре, що не був я ніколи капусем і не буду, так мені допоможи, Боже й Свята Трійце. Скурчого бика хотів я спрати ін фігурам, але із-за тумульту не підняв рук. Але з плюгавцем умовився коло кафедри…

— Пся кров, — крикнув магістр і Римша аж сахнувся, магістр зблід і стиснув кулаки, — як вашець щось подібного метикуєш, то, вилупку, мокрого місця на твойому безталанному смердючому тілі не зіставлю… Як зветься цей шляхетка-баніт?

— Мрозовицький, ваша мосте, Станіслав Мрозовицький.

Рославець відступив й закліпав очима.

— Мрозовицький, кажеш?

— Так, магістре, він тут і пристановище має, біля св. П’ятниці. Але й ви його знаєте?..

Рославець заступив йому дорогу. Він зблід зовсім і голова його заходила на тонких в’язах.

— Як ти, збую проклятий, як ти, гунцвоте, допустиш, щоб з цієї голови спала хоч волосиночка, то знай, чорте…

Губа йому затряслась. Римша знизав плечима. Але при всій нахабності не наважився нічого відректи й спостерігав магістрове пересердя зукоса.

— Ідемо, я знаю, де тепер застати мені мості Мрозовицького.

Римша проволікав, хотів утекти, але Рославець його наглив, до того взяв за карчило, за лихий комір.

Вдовж Валів вони швидко пішли в напрямку личаківської Глинянщини — до Бернардинів.

10

Барабаш, підв’язуючи шаровари, біг. Спросоння не знав, у чому річ. «Ілляшенко, гемон, не дав похмелитись… Королівські комісари, мабуть, приїхали… Литаври, чому литаври?.. Тільки розпустити їх. Чи варти хоч пильнують? Нестеренка треба, панцерного товариша…»

Бігли серед темені, на вогні, до паланки Кричевського.

Ті, що спали в байдаках, виплигували на берег, грузли в суглинку, з-під ніг зірвався чорний птах, подався до вогнів.

«Нестеменно комісари, тільки комісари, прости Боже. Йти на Хмеля. Чортів син, задав, прости Боже, гарту. Сиділи б у Чигирині. Песький син так і лукавив, ще тоді…»

Натовп. Барабаш вдарив кулаком якомусь у плечі, плазом шаблі другого загорнув. Дорогу, дорогу старшому.

— Старших вже в нас нема, гей, вже по старших!..

— Під воду їх, під воду!..

— Рачте пішки тепер, панські гайдуки…

— Давай Олеська!

— Давай Ілляша!

— Де він, песький син, сховався?..

Барабаш страшно замахнувся на котрогось, на руці затемніла кров.

— Барабаш б’ється!..

Дебелий голос (присвітив ліхтарнею, Півторакожуха, велет такий тільки один):

— Під воду Барабаша!

— Хмель старший у нас… (другий — низький, у білому жупані).

— Хмель нам принципал…

Барабаш схопив низького за горло. Остовпів сам, хміль пропав, але кругом усе валило й перло — збройно, бо у відсвіті горіли мушкетні дула.

— Який Хмель, ти, скурчий бику, який Хмель?..

— В обозі Хмель!