Читать «День гніву» онлайн - страница 306

Якщо в своїх романах соцреалісти Натан Рибак чи Іван Ле програмно асоціюювали елементи польської мови із фальшем, зрадою і лицемірством, пов'язували латину з гнітом і ґеґемонією католицької церкви та шляхетської еліти, та й узагалі неґативно ставилися до західних мовних елементів (звісно, в контрасті до мови російської, з якою неодмінно поєднували щирість, надійність та дружбу, «програмуючи», таким чином, «ідеологічно правильні» підсвідомо емоційні реакції в читачів), — то Косач, за влучним висловом Йоганана Петровського-Штерна, «приносить в Україну увесь європейський континент, а його українська мова охоплює-обіймає всю Європу».

Те ж саме стосується також і ставлення Косача до персонажів різних європейських національностей. Якщо у творах соцреалістів усі чужоземці (звісно ж, за винятком московитів) — від папських нунціїв, крізь польську шляхту аж до німецьких воїнів, навіть якщо ті приєдналися до козаків, — представлені в критично неґативному світлі та в ксенофобсько антизахідному тоні як лицеміри й підступні зрадники, — то в Косачевому «Дні гніву» чужинці із різних країн Європи автентично захоплені Україною і сприймають події в Україні як важливий чинник загальноєвропейської політичної ситуації. В Косачевому романі (знову ж, у контрасті до ксенофобських ідей соцреалістів) Європа відкрита до України, а Україна відкрита до Європи. І хіба ж не нагадують оті два протилежні погляди на «козацько-українську революцію» XVII століття полярно різних інтерпретацій Революції Гідності у XXI столітті? — З одного боку, прокремлівською пропаґандою, а з другого — незалежними ЗМІ?.. Як іще побачимо, Хмельниччина в інтерпретації Косача перегукується з Революцією Гідності аж ніяк не лише в цьому одному аспекті…

«День гніву» може бути засобом не лише «десовєтизації» історичної пам'яті. Адже представлена в романі візія визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького відмінна не лише від проімперськи спрепарованих творів радянських соцреалістів, а й від творів, умовно кажучи, «етно-націоналістичного» спрямування, більшість з яких представляє Хмельниччину як війну за «національне визволення», себто війну етнічно українського елементу проти чужинецького поневолення. У Косача, хоча й «козацько-українська революція», без сумніву, спирається насамперед на український етнос, етнічний принцип таки не є визначальним, як і не є, зрештою, вирішальним критерій релігійно-конфесійний. На противагу гаслам етнічної винятковості у дусі Дмитра Донцова (із яким Косач дуже гостро полемізував), «День гніву» зображує «козацько-українську революцію» як явище понадетнічне та понадконфесійне. Якщо вдатися до сучасної термінології, то ми могли б сказати, що відображена Косачем революція — це, в суті своїй, «революція цінностей», а не етнічних або релігійних світоглядів чи інтересів. Отож, хоча вона, без сумніву, українська, вона одночасно й багатокультурна та об'єднує під своїми прапорами людей різних національностей і віровизнань («усіх, хто на нашій землі живе», як каже персонаж Юрій Рославець, альтер еґо автора), й вони борються за спільні усім (дарма що більшістю не зовсім усвідомлені) ідеали.