Читать «День гніву» онлайн - страница 305

Принаймні в романі «День гніву» козацько-український і московський світи — це дві зовсім окремі й далекі одна від однієї дійсності, два зовсім чужі соціокультурні контексти, дарма що вони відверто між собою не ворогують, та це лиш підкреслює їхню віддаленість, бо козаки також не дружать з Москвою, не будують майбутніх планів на основі сподівань на союз із московитами. Навпаки, в Косачевому романі усі очі, плани та надії українського суспільства спрямовані на Європу. Європейська політична ситуація половини XVII віку й європейська культурна та інтелектуальна традиція визначають усе мислення і плани Хмельницького, який вільно спілкується різними мовами із дипломатами, читає латиною «Коментарі про Гальську війну» Юлія Цезаря, та і його називають «Цезарем степів», і він сам мислить себе в таких суто європейських, ніяк не «євразійських», а навіть не «візантійських», категоріях.

Зрештою, культурна належність Хмельницького та й усієї козацької верхівки (а зокрема ж високоосвічених шляхтичів на кшталт Івана Виговського чи Станислава Мрозовицького — славетного Морозенка із українських історичних пісень) блискуче віддзеркалена в самій мові персонажів Косачевого роману. У різкому контрасті до творів сталінських соцреалістів, для яких українська мова козаків могла вбирати в себе доволі численні церковнослов'янізми, рідше слова татарські й турецькі, а часто і нібито «природньо» вислови й конструкції з російської мови (кінофільм режисера Ігоря Савченка узагалі майже повністю російськомовний, дарма що він стосується переважно суто українського матеріалу), але мова козаків ніяк не могла (!) вбирати висловів з латини або західних мов, — у Косача (у згоді з дійсними реаліями доби), за влучною оцінкою Йоганана Петровського-Штерна, «мова роману втілює ідею загальноєвропейського масштабу подій [в Україні] і з подиву гідною послідовністю віддзеркалює концепцію багатокультурности [козацького суспільства]».

«Українська мова Хмельницького всіяна полонізмами. Польський король лається по-англійськи. Час до часу польські посланці спілкуються латиною. Шаумберґові наймані вояки вкидають у свою колоритну говірку французькі прокльони ляндкнехтів XVII віку. Інтелектуали на зразок [Транквільйона] Римші говорять макаронічною мішаниною німецької, західноукраїнських діялектів, польської і латини. Мандрівний мислитель [Юрій] Рославець звертається до церковнослов'янізмів… У романі Косача якийсь із персонажів може стверджувати, змішуючи українську мову з латиною, що він nazionale Polonius ritu romano, але вольний серцем. Косач каже «Ordonans — імпетувати», і козаки розуміють, що це українсько-латинський наказ іти в наступ. Усі ті арґо, діялекти, варваризми та жарґони органічно синтезовані в україномовний дискурс, створюючи образ української мови як надзвичайно самовпевненого культурного явища, яке не соромиться запозичень і яке завжди відкрите на зовнішні впливи, — віддзеркалюючи [аналогічну] відкритість козацької армії…»