Читать «День гніву» онлайн - страница 290

* * *

Половина XIX ст., себто час українського культурного відродження, час посилених досліджень (під впливом гердерівських ідей романтизму) історичної старовини та народної творчості, час зародження модерної української політичної думки в колах Кирило-Мефодіївського братства, а також час кристалізації й розвитку української літератури, писаної живою українською мовою, — це теж час нового зацікавлення і переосмислення спадщини Хмельницького. І хоча всі значніші тексти про гетьмана були написані тоді в межах Російської імперії, в умовах царської цензури, — їхні автори змогли представити широкий спектр різних оцінок Хмельницького: від «успішного» схвалення у згоді з імперською доктриною аж до заперечення та засудження, включно із засудженням (в рукописних позацензурних віршах Тараса Шевченка) «святая святих» імперської ідеології: Переяславської угоди. Ті погляди-оцінки мали згодом могутній вплив на розвиток політичної думки в Україні.

Найпомітнішими серед зовсім лояльних щодо офіційної імперської схеми, проте усе ж таки позначених сильним проукраїнським сентиментам, були російськомовні твори 1830-х і 1840-х pp. — довга анонімно видана поема «Богдан Хмельницький» (1833), яку дехто приписує Михайлові Максимовичу, і видана 1843 р. драма Євгена Гребінки «Сцени з життя малоросійського гетьмана Зіновія Хмельницького». Оті розлогі, хаотично скомпоновані тексти, витримані радше в дусі сентименталізму, а не романтизму як такого, трактують гетьмана чи й козацьку традицію в цілому, із щирим пієтетом, проте на ідейному рівні вони свідомо й однозначно підкоряються імперській доктрині, — напевне-таки, наївно сподіваючись (аналогічно до того, як у XVIII ст. марно надіялися, декларуючи лояльність до царя, автономісти із Гетьманщини), що, представляючи українців як лояльних і «легітимних» «підданих імперії», можна буде добитися в імперської влади бодай обмежених прав і кращого ставлення до України… І якщо поема «Богдан Хмельницький» (що симптоматично присвячена цареві Миколі І) представляє «русского царя» як єдину силу, що може захистити козаків, а тому, мовляв, єдиним логічним наслідком дій Богдана Хмельницького є підкорення України Московією, то фінал драми Євгена Гребінки вміщує відверто пропагандистську сцену «схвалення» козаками Переяславської угоди, трактованої в драмі як акт беззастережного підданства владі «Православного Царя», «під високу руку якого» Хмельницький віддає Україну. У зовсім історично неправдивій сцені, підкидаючи шапки вгору, козаки з ентузіазмом горлають присягу на вічну вірність московському цареві. Сто років пізніше псевдоісторичні мотиви цього типу увійдуть у залізний репертуар соцреалістичних опусів із сталінського культу Хмельницького як «возз'єднувача братніх народів» у, мовляв, «нероздільний союз на вічні часи»… Очевидним завданням таких сцен, і в творах соцреалістів, і в драмі Гребінки з 1843 p., було, звісно, створення у свідомостях людей автоматичного (такого, що не підлягає сумнівам) уявлення про, мовляв, «загальнонародну» підтримку акту підкорення України цареві, — уявлення аж ніяк не підтвердженого реальними фактами історії. Проте такі засоби впливу на масову свідомість виявилися вельми ефективними й залишили тривалий слід в українській «колективній пам'яті» аж до сьогодні…