Читать «День гніву» онлайн - страница 284

Звісно, щоб збагнути особливість Косачевої візії тієї віддаленої в часі, але вельми змістовної та емоційно вагомої сьогодні «козацько-української революції» з половини XVII століття, потрібно усвідомити, бодай побіжно, як інші белетристи упродовж віків зображували ту драматичну епоху й інтерпретували постать провідника визвольної війни гетьмана Богдана Хмельницького. Адже, зрештою, ота часто неусвідомлена традиція, перетоплена на емоційному рівні в стереотипи автоматичного мислення, невидимо визначає, як ми реагуємо сьогодні на увесь складний комплекс питань, давно втілений у життя революційними процесами Хмельниччини, — як ми, живучи із тавром і під тягарем наслідків тих подій, дивимося на історію України й на наше власне місце в цій історії…

* * *

Реакція на бурхливі події Хмельниччини, зокрема на постать гетьмана Богдана, — доволі еніґматичну та загадкову, в багато чому незрозумілу навіть для людей з його близького оточення, — знайшла віддзеркалення у творах літератури та інших текстах белетристично-літературного характеру майже одразу — по гарячих слідах повстання 1648—1649 pp. Свого часу Іван Франко зібрав і проаналізував велике число сучасних пісень та віршів про події Хмельниччини, насамперед із табору польської шляхти й неодмінно із вельми негативною оцінкою повстання та й особи гетьмана.

У 1650-х pp. така характерна для польських сучасників гетьмана (та й для поколінь їхніх нащадків) демонізація Хмельницького як злочинця й «бандита-ребелізанта», який, мовляв, із помсти за приватні кривди «зрадив Річ Посполиту» й став причиною загальної руїни, знайшла поетичне вивершення в розлогій епічній поемі «Війна домова» Самуеля Твардовського, а пізніше (під кінець XVII ст.) в офіційних, дарма що всуціль белетризованих, «Анналах» Веспазіяна Коховського, де Хмельницький представлений в іпостасі азіятського деспота і втілення зла — Антихриста Руїни. Попри складніше й диференційніше трактування постаті гетьмана в драмі «Богдан Хмельницький» (1817) Юліяна Урсина Нємцевіча, таке первісне шляхетське мітологізовано-неґативне ставлення до особи Хмельницького перейшло, без суттєвих модифікацій, до роману «Вогнем і мечем» (1884) Генрика Сенкевича, велика популярність якого серед польських читачів стала джерелом загально негативних уявлень поляків (мало не до сьогодні) про Богдана Хмельницького і місце його особи в історії польсько-українських відносин.

В аналогічно неґативному й не менш леґендарно-белетризованому дусі трактували постать гетьмана єврейські автори у свідченнях про криваві роки Хмельниччини, а насамперед про жорстокі погроми єврейського населення в Правобережній Україні, заподіяні 1648 p., насамперед, загонами під командуванням Максима Кривоноса, що його Юрій Косач називає в романі «День гніву» «ґенералом черні». Без сумніву, найбільший вплив із тих свідчень мала книга очевидця подій, проповідника із Заслава (нині — Ізяслава) на Волині Натана Ганновера «Відхлань розпачу». Видана 1653 р. у Венеції і написана в пафосно-символічному стилі квазібіблійного тексту, ця книга представила мартирологію юдейського населення кількох міст на Правобережжі із релігійної перспективи Божого провидіння (адже, за Ганновером, погроми 1648 р. були вже передбачені пророцтвом короля Давида). Хмельницькому було надано вирішальну роль злобного месника, особисто відповідального за кровопролиття. Ця вельми впливова книга і її свідчення про міфологічно гіперболізоване число сотень тисяч єврейських жертв (яке на початках XXI ст. спростував ізраїльський історик Шауль Стампфер, назвавши реальне число — від вісімнадцяти до двадцяти тисяч) через велику популярність упродовж віків, по суті, визначила уявлення про гетьмана в «єврейській колективній пам'яті». Попри наявність інших єврейських свідчень, жодне з яких не надавало гетьманові центрального значення в погромах, «Відхлань розпачу» Ганновера спричинила те, що, як заявляє історик Адам Теллер, «на жаль… Богдан Хмельницький залишається до сьогодні, бодай в популярних єврейських уявленнях, лише ненависником євреїв і масовим убивцею».