Читать «День гніву» онлайн - страница 16
Юрій Косач
— Вашець знає, хто ся панна, що брала з тобою воду?
Виговський ґречно мовчав, як би усміхнений.
— Що ся панна — Олена, каштелянівна Новгородська, Стеткевичівна, не знаєш либонь?
— Знаю, вашмосте, а в чому річ?
— А в тому, що коли вашмость схотів би до панни Стеткевичівної в зальоти йти, то перше підеш до мене, щоб тебе моресу навчив, як Януш Корсак єсьм.
Виговський легко вклонився.
— Рач же навчити, вашмосте, коли себе за такого доброго вчителя вважаєш.
— Хоч би й зараз, — рикнув пан і потягся собі до карабелі.
— Не випадає перед добрим храмом, — ґречно відмовив Виговський, — але на оболонні, після служби, з приємністю.
Він повернувся, шукаючи Рославця. Пан Корсак, розгніваний, постояв і приєднався до своєї громади. Рославець підізвав луцького намісника на узбіччя в садок. З ним стояв добротний панок з лисячим видом, у німецькому вбранні. З дороги, бо високі чоботи припали сірою порохнявою.
— Пане Яне, — зрадів Виговський й простяг йому руки, — як Бог милує, ваша мосте Мазаракі?..
Лисецевидий панок, не похвалюючи, хитав головою. Глядів бистро й неспокійно, втомлений, видно, до краю, ледь стояв на ногах.
— Вашмость, мусиш встрявати в бýрди, та ще й з ким — із рубайлом Корсаком?..
— Ви знаєте, що я не арматор бурд, — тихо відказав Виговський, — але як же було інакше?..
— Не маєш права, пане підчаший, — прищулив очі Ян Мазаракі, — ти не належиш до себе й на привату ніхто з нас не має нині права.
— Ad rem, — сказав магістр, — після того, що я чув від вас, час справді не жде.
— Я з Варшави, — промовив, стишуючи голос, Мазаракі, — я вдостоївся розмови з його мості паном королем…
— І що ж?
Виговський нахилив украдливо голову — чи по звичці, чи щоб краще чути. Промені золотили сходи до собору, остроги статних офіцерів. Мірно били дзвони.
— Його милість виснажений недугою, але його дух жвавий і багатий. Він покладає великі надії на пана Богдана й прорік: «З Богом, на славу Божу, починайте…».
— Це ми знаємо й самі, — усміхнувся Виговський, чи міг, зрештою, він більше сказати?..
Мазаракі, що вважав догіднішим відійти звідси, не міг ще збагнути чистоту сумнівань Виговського. Consensus короля його мості — велике діло, за цим варто було мчати на зломання шиї до Варшави. Цей consensus розв’язує руки й може підняти й тих, що вагаються, а втім, і для самого пана Богдана це коштовна вість. Адже справжніх замислів Богданових ніхто не знає, навіть із coniuratio. Ракочій, Франція, Швеція й Бранденбург, ба й Януш Радзивілл, будуть легші до переконання, якщо король умив руки, не кажучи про те, що дав згоду; війна здіймається за короля, за короля, полоненого кролевенятами.