Читать «День гніву» онлайн - страница 14

І магістр Гедеон Юрій Рославець, у горінні свойого, хоч і недовірливого, але порвистого ума, показав презирливо на це все, що довкруги, — на злотолиті од полуденної спекоти, запилені мури львівських вулиць, на квітіння садів, що збігали зі Святоюрського узгір’я; кишма кишить веселий люд, але все одно юдоль, це тлінна юдоль…

А його мость Іван Львисерце-Виговський, цей неуклінно усміхнений під своїм русявим вусом, цей лагідний, з провесінню сірявих очей лучанин, незлобиво мовив:

— Вічний мир, магістре? Хіба не думаєте, що й я прагну тільки Марсової охоти, й я делектуюсь бряжчанням оружжя? Гай-гай, помислити тільки про розум людський, про вперте змагання його в виш — адже ж іще Леонардо сказав: ще «будуть у нас крила», адже ж homo eruditus про що може марити інше, як не про радість творчості, радість крилатої мислі, радість відкриття, магістре, але…

— О, але, але — завжди ви зі своїм вічним але… — тупнув ногою розпалений магістр, спересердя перекинув падуанську мантилью через рам’я й клунок із книгами — єдину свою фортуну.

— Може б, і я, — сумовито поглянув Виговський на пале квіття вишень, що кучеряво схилились над муром, — може б, і я віддав себе залюбки студіям. Близький мені Абеляр, близька мені математика й геометрія, в священних афінських гаях хотів би я проходжуватись у тихій розмові, хотів би я оновити римське право за законами нової юридичної логіки…

— Та, ваша мосте, суєта вас принадила, золота жага цього королівства мізерного, гонитьба за шанобою й пихою?.. Посперечаєтесь, чи війна — отець усіх речей, знаю.

— Меч на землю принесено, не мир, мій друже. Відложимо на час ваші мрії про вдосконалення рахункової машини, що її почав конструювати пан Паскаль, ваш паризький учитель, магістре, — він посміхнувся, — машини, яка б вміла не тільки аддиції й субтракції, але й мультиплікації й дивізії, відложімо, бо не час, не час нам…

Хмари, як галери, галери дужовітрилі, хмари, як орлі крила, розгорнені над блакиттю, хмари плили над Святоюрським узгір’ям, а промені кривавими списами протинали їх — там угорі йшла битва елементів.

— Родиться людина, — сказав далі Виговський, — як нице ніщо, прийнявши Бога, тільки стає на дорогу дітей Божих;, чи ж має право, забувши про братію свою, таку темну, таку безталанну, хотіти собі лиш спасення?..

— Мало було б мені діла до обездоленої темної братії, — пхинькнув магістр, — черва хай зістанеться червою, а орли і самі полетять у підхмар’я…

— Ваші погляди близькі до єресі, — посміхнувся Виговський, — хоч ви визнавали мені, що вірите в Бога-Сотворителя, хоч кажете, що божеська іскра у вас снажить вас чинити добро. А що ж є Отчизна, — спинився він, осяяний сонцем, схилив своїм звичаєм голову набік і так пронизливо, так таємничо вдивлявся в магістра, — Отчизна…

— Всесвіт — Отчизна моя, — сказав Рославець.

— Хто всюди має, той нічого не має, але облишмо. Так тим більше, майстре, — посміхнувся Виговський, — коли тиранством гноблений ефіоп чи калмук, чи ж не станете й на його захист, бо ж і він людина, й у ньому є дух — іскра Божого…