Читать «День гніву» онлайн - страница 13

Юрба мовчала.

— То я вам скажу, — почав Хмельницький, — хоч і шкода много говорити, а лучче і благополізніше діло творити. Сина мойого убили, люди, поганьбили жону, достаток відняли, все взяли, навіть походного коня, а мене на смерть осудили. Нема іншої нагороди за кров, яку я за його мость короля пролив, ранами вкрите моє тіло тільки для ката знадобиться. Я в Чигирин по мсту міг іти, пресобачого Чаплинського рознести на шаблях. Але теє не палить мене, паче вогню кривда не моя, а ваша…

— Добре говорить, — обернувся Максим до Семенка, — слухай…

І юрбою пішла хвиля. Вовгура підвівся, обтирав кров.

— Запорожці, єдинокровні браття, не видали на поталу, — Хмельницький поглянув на кошового, — слава за це панові кошовому. Його мость король Володислав, дай йому, Господи, многі роки предовгої і щедрої жизні, сказав мені: праве твоє діло, але не законом доб’єшся ти свого права. Не в трибуналах, не в гродських судах… Згадайте, козаки, так мовив король його мость, що й ви — воїни, і шаблі — ваша охорона…

Знов шепіт пішов натовпом. Люд не шиширхнув. Весняні хмарки плили й кричали високо орли.

— Маю шаблю в руці, — крикнув хрипко Хмельницький, і луна покотилась по всьому таборі, — ще не вмерла козацькая мати!.. За кого хан, той і пан. Кримський хан Іслам-Гірей посилає нам на допомогу перекопського мурзу Тугай-Бея, відважнішого і удалішого з усіх кримських мурз. Чотири тисячі чамбульних веде мурза до нас. Коли хочуть кролевенята, щоб ми соловіями заспівали, то заспіваємо їм, пани-браття. За віру ідемо, єдинокровні брати, за націю нашу, а ляхи її до розпачі довели. Схоронить нас Бог і подасть потуги, бо правда наша і Бог з нами…

Він замовк і заплющив очі, як би молився чи метикував. А коли луна віднесла його останнє слово й замовкла — вмирала проти південного розжевреного сонця, натовп, втім, і не добравши, про що йшлося, збагнув, що ця людина під грушею, у виполовілому жупані, — його остання надія. І коли Хмельницький повагом повернув до запорозького коша, юрба заклекотіла. Найближчі йшли поряд з аргамаком, вели його за узду, клишоногі, вошиві, з ковтунами на головах, голомозі, нагі з жердястими ребрами, тільки в самих дертих шароварах, із шкаралущею бруду на плечах, бородаті, цигани, хлопи з-над Дністра, погоничі биті й тавровані йшли поряд з ним. Лірники сочили сльози з більм, плакали й інші, а ті, що вели коня за узду, що бралися руками за Хмелеву бурку, вили, вигукували, співали. Лірники, заводячи, кінчили:

Мушкети без курків, а ще серце козацькеє не боїться турків…

— Ідемо, малий, — крикнув Максим Семенкові, що перся наперед, злюще розштовхуючи голоту, — каші не застанем…

Але хлоп’я підбігало, його не слухало.

3

— Вічний мир, пане підчаший луцький, ваша мосте Львисерце-Виговський! Вічний мир прийде, бо мусить прийти, коли віримо в людський рід, коли віримо в людину, твір Божий. Скільки ж бо втрачено чину, скільки розгублених сил у служінні Марса? Йде ж людськість уперед, вперто й послідовно йде, не скажіть мені, що й вашою мрією — тільки війна, тільки тінь меча над юдоллю цією…