Читать «День гніву» онлайн - страница 11
Юрій Косач
скиглили лірники біля кітлів. Підсліпуваті, підіймали голови, як гусаки, тягнулись до світла. Другого заїдала нужа, й сорочки в лірників подубіли, просмолені вщерть.
— Звідкіля, божі люди?..
— З-під Полонного, братику… Красногуз Потоцький жити не дає, суча мати його породила на світ, жидам церкву віддав, всіх божих людей женуть, в кочі запрягають.
— Але кара буде, людкове, страшна кара з Карпат підведеться, — загудів другий дід. — Вершник виїде на шпиль, сам-друг, а на сідлі везе потвору, сиріч єхидну, хоч голова в неї людська. Вергне тую потвору в Дунай-ріку, а сам оберне своє лице, ще страшніше, бо се смерть. Се загибель панам…
— Слухай, сірома, слухай і запам’ят[ов]уй…
Не всі слухали муркотіння лірників. Коло них збирались здебільше літні й вже випочилі на базавлуцькому безділлі уходці. Іншим було не до них. Купами стояли одні довкруги казанів, ждучи каші, вихудлі вщерть; деякі з них ледве ходили, інші сиділи, підобгавши ноги, хто голий, хто в жовтій од глини сорочці, хто в сірому шкаматті. Висушені, як тарані, з позападалими сльозоточивими очима, з костомахами, що випирали з чорнілого тіла. Вошва їх обсідала, з гирей змітали їх пригорщами, ятрились у вередах їм ноги, сині чиряї з довгого перебування у воді випинались на шиях, червиве й покалічене було те братство.
— А то б саламахи достати, — зітхав каправий завошивлений подолянин. Навкарячках біля нього їв жито з пригорощі той, що утік від Пронського. Він повеселішав. Очі йому світились. А хлопчак, що біля нього лежав, жуючи задумано соломинку, накрив голову від сонця великим лопухом. Шапки у нього не було.
— На срібній мисі буде мені пані Пронська, пранці б її задавили, фазанів подавати, Максиме, щоб я з того місця не встав…
— Так-таки гадаєш?
— Присяйбі, Максиме…
— Я б з тої срібної миси, — мудро озвався Максим, — та кулі лив, та в серце, та в панське, та в гадюче посилав.
— Ти з Заслава, чувать?
— З Росави я, і цей малий прибився. Удвох ми з останнім снігом вирвались.
— Чий ти?
Хлопчак не дивився на кріпака пана Пронського (його звали Вовгурою), русявий кучер вибився з-під лопуха. Хмурив чоло.
— А тобі що?
— Не можеш мовити?..
— Тобі либонь ні…
— Вельми ти задавакуватий.
— То вже моя річ.
— Семенком його звуть.
— Що ж тобі, теж непереливки?..
Хлопчак поглянув на Вовгуру через плече знехотя, як би дуката жебракові подав.
— А тобі все треба знати, мугирю?..
— А видно, що воно з панського коліна, щеня.
Вовгура взяв хлопця за плече й обернув до себе. Крогульцем вдивлявся в нього, а стиснув залізними пальцями, аж хлопець засичав.