Читать «День гніву» онлайн - страница 10

— Но пошто, Григорію Федоровичу; я пользи хочу для нашого государства.

А тоді Кунаков нагнувся до нього й зашепотів гарячим своїм, тучним шепотом:

— Мислей не знаєш ти Богдашки Хмельницького, боярине. Може, це вор воров. Може, дай йому вікторії, то він не токмо по Віслу займе, але й Москвою затрясе, от што, боярине. Єсть же в тому укріпленії черкасов польза для московского государства?..

Болотов мовчав і слухав його. Не знав, що відказати йому. А Кунаков позіхнув і перехрестився широким хресним знам’ям. Товсті були пальці у нього, з білявими волосками.

— Добре годують литвини, чортові душі, Іване Васильовичу, уконтентували медвяно…

Шрам поперек усієї губи, шрам з-під Смоленська, блід на обличчі Болотова. Може, й правду говорив думний дяк?..

* * *

Полум’яні лілеї у Дніпровій сазі, на Бецькому острові розтанули в темені. Щезли кармазинові мотилі, золотобагряні жуки. Здаля горіли козацькі вогнища, здаля шуміли табори. А туман знявся з плавнів, пішов по водах, сірий туман. Світало.

2

— Має хто звір’я? Віддай шкуру панові. Риба в кого є — давай данину панові. Воєнні користі, кров’ю твоєю здобуті, й ті мусиш панові віддати, який кінь чи оружжя буде в козака. А ще же когда случиться на козака вина й малая, то в казнях невірних превозхождаху мучительством. Правда тому, панове, що речу?

— Правда! Правда твоя, бурсаче!..

— Панщина до п’яти днів на тиждень!

— В барщині то й неділеньки святої нема.

— Хлопи, бидло прозивають…

— Ось, людкове, християнська братіє, що нам роблять пани, ось як знущаються…

Крізь юрбу сироматні, голоколінків Томаківського острова, до воза, де стояв дебелий парнюга, званий бурсаком, із носом, мов слива, й чорним тонким вусом, протиснувся голомозий. Без шапки, босоніж, в одній серм’язі зверх голого тіла, порепаний від вітру, зчорнілий від побігу. Скинув свиту, скочивши на колеса, показав спину — аж чорну, таку посмагану.

— За жолудне, що не дав, жолуді збирав, щоб помолоти на жорнах, діточкам попоїсти, ось що, панове отамання, від його мості пана Пронського, щоб він і діти, і внучата, й правнучата його поздихали від безвітря, безводдя, щоб чума їх пожерла!..

— Пронський, знаємо, знаємо… В того й рогате беруть, і ставщину, й спасне, й сухомельщину, й поємщину…

— Й дудок беруть, сацюги…

— Слово, — крикнув бурсак і знов скочив на воза, — что єсть мучительство фараона противу поляков тиранству?..

— Свого вдома не маєш, хіба опріч жони…

— Бре’! І жону твою затягне собі в альков, коли йому забагнеться.

— Чума, браткове…

— Щоб їх пранці поїли, краще аркан, ніж пан!..

Від воза, як зайняв, таборились збігці й козаки. Під скелею, що розбивала хвилі, під велетенськими лопухами, а їх тіні ставали великі, як від дерев, лежали люди покотом на кожухах, біля возів парскали коні, степові, кошлаті, тарпанні, басували де-не-де бахмати, а на возі димили друзі люльками. Об стару грушу сперли сотки кіссів, тут же коваль перегартовував коси й ржаві шаблі. Ставало завізно й глітно. За ці ночі набились із того боку сотні нових збігців.