Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 99

Спершу це було нелегко. Побачивши королівського сина, всі лякались і панікували. Рабині, коли він заходив, замовкали і горбились, ніби боячись, що зараз їх уперіщать батогом. Багато часу мало минути, щоб вони звикли до щоденних появ хлопця у кухні, перш ніж знову почали розмовляти. А ще довше тривало, перш ніж вони почали під час цих розмов почуватись цілком вільно. І ще вдвічі більше, перш ніж вони його полюбили. І ще удесятеро більше, перш ніж Айок зміг почути з їхніх вуст те, що почув…

Так, удесятеро більше. Бо ж уже майже рік Айок ховається у замковій кухні від ненависних поглядів людей з батькового роду. А на кухні його вітають сердечно і з симпатією. Навіть зі співчуттям. Айок відчуває, що ці жінки справді його люблять. Дехто обіймає його, як мама, чи гладить по голові. Інші намагаються розвіяти його вічну журбу веселими пісеньками. Ніби зовсім забули, що він, Айок, може за кілька років отримати від свого батька ім’я: УРҐХ XIV. Може, але не мусить. Бо ж лицарські роди змовились не на жарт, і шанси сина його дядька, кузена Варґхра, зростають з кожним місяцем. Подейкують навіть, що Урґх його всиновить. Насправді володар ще відштовхує від себе цю думку, йому ще сниться ночами син — відважний лицар, він ще розраховує на якийсь чудо-випадок — але лицарі й родичі шепочуть йому на вухо, що лише так можна це вирішити з честю й не зганьбити такого знаменитого роду.

У замковій кухні, мабуть, ніхто над цим не замислюється. Дівчата і жінки бачать в Айокові напівсироту, у жилах його матері текла їхня кров, вони бачать безпорадного невисокого хлопця, журбу й самотність якого треба розвіяти сердечним ставленням і співом.

…співом. І сталося. Одного дня Айок почув слова Пісні Єдиної, які хтось промурмотів сам до себе. Хлопцеві аж ноги підкосились від зворушення. Бо це була поезія. Щоправда, дуже проста поезія, але зате найсправжніша і самородна — як йому сказали жінки. Цю Пісню створили вітри й дощі, сніги й хмари, річки й озера, дерева й птахи — людина лишень її підслухала. І це була не звичайна поезія, а пророча. Наділена Силою здійснюватися.

І Айок перестав нудитися. Усі ранки й дні він сидів у замковій кухні й записував слова Пісні. І цьому записуванню майже не було кінця-краю. Так багато було версій цієї незвичайної Пісні. Були простенькі версії, що співались по селах, — з простими й короткими римами, і були довгі — з ритмом, хоча й без рим, що лились, як ріка, і були схожими на давні священні Пісні.

Вечорами Айок переписував усе, строфа за строфою, у стару, виготовлену власноруч книгу. Він назвав її Книгою Пісні, вимальовуючи кучеряву першу літеру нового куплета. Слова Пісні западали йому в серце, душу і розум — яким проникав у всі ймовірні значення цих слів, що пронизували майже ціле його тіло. Айок поволі почав відчувати, що він сам є цією Піснею, що він став якоюсь її частиною. І тендітний, не наділений даром боротьби, хлопець переконався, що він — лицар цієї Пісні, і що за Неї і за те, щоб вона сповнилась, він боротиметься. Завжди.