Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 101

Обидві на мить зупинились. Тепер вони стояли на добре помітній межі між зеленою, порослою конюшиною лукою і околицею міста, на яку вказувала вціліла стіна якогось будинку. Збереглись навіть оздоблені залізні ворота на міцних завісах, прикутих до каменя. Ворота заскрипіли, коли їх поволі прочинили, і Дівчина з Опікункою ступила на землю столиці. Після рожевих сутінків опинились у похмурих, широких сінях, які, однак, знову привели їх до відблисків призахідного сонця — бо ж від будинку залишилась лише половина. А там, де була друга половина без даху, височіли зелені Нетрі.

— Перш ніж рушимо далі, ковтнеш зернятко карадорму, — мовила Чарівниця. На її простягненій долоні біліла кулька завбільшки з квасолину.

— Що це?

— Коли ти це проковтнеш, твоє тіло матиме запах, якого не люблять змії. Нинішня Арджана — це царство змій. Їх разів у сто більше, ніж колись було мешканців Королівства! Карадорм тебе від них захистить. Насправді вони не будуть від тебе тікати, і тобі доведеться звикнути до того, що вони близько. Але жодна тебе не вкусить, не отруїть, бо твоя кров могла би їх убити. Вони надто мудрі, щоб ризикувати життям. А зрештою, наша присутність їм не заважатиме. Вони нам також. Навіть навпаки — це завдяки зміям Загарбники оминають Арджану. Бо укус саме цих змій — смерть у страхітливих муках. Ліків від цієї отрути немає…

Хоча Дівчина й повірила словам Опікунки, їй не вдалося не затремтіти, побачивши теперішніх мешканок колишньої столиці. Три звинні круглясті тіла, що виблискували зеленим, якраз виповзли з-під гори каміння і, погойдуючи плоскими голівками, вп’ялися у прибулих маленькими пронизливими очицями. За мить одна з них спритно обплелася навколо ноги Дівчини — і зразу ж зникла.

— Бачиш, — засміялася Чарівниця. — Вони не можуть терпіти запаху карадорму. А до завтра, сподіваюся, ти звикнеш до нового товариства так, щоб не тремтіти, коли вони виявлятимуть до тебе прихильність і обплітатимуть твою шию чи плечі…

Дівчина змовчала, але зашарілася, зла, що Чарівниця помітила її страх.

— Страху не треба соромитись, — шепнула їй Опікунка. — Людина, зовсім позбавлена страху, перестає бути людиною. Відвага, яку здобуваєш, не подолавши страху, — це ніяка не відвага. А тепер ходімо далі. Наближається ніч, і нам треба знайти собі місце для ночівлі. Арджана величезна, і до Королівського Палацу ми доберемось хіба що завтра…

* * *

Досі Дівчині здавалося, що найбільше вона любить у цій країні Великі Ліси й Високі Гори. І тут раптом збагнула, що її великою любов’ю стає Арджана. Колишня столиця Люілів хоча й лежала у руїнах, все одно залишалася могутньою, і тут відчувалась королівська велич. Білі тесані камені, щільно обвиті зеленню, що панувала всюди, творять, здається, якусь третю незбагненну і водночас прекрасну цілісність: витвір рук людських і водночас — Матері-Природи, що дивним чином існує у гармонійній єдності, не в протистоянні.