Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 79

Хоча у в’язниці було темно, Чарівниця краєм ока зауважила рум’янець, що розлився на обличчі її вихованки. «Мабуть, щуряча наука була краща за мою», — подумала вдоволено. Панянка різко сіпнулась, а щуриха спитала:

— Може, це бідне людське створіння хоче перепросити мого брата?

— Так, я хочу перед ним вибачитись, — шепнула Панянка. — І скажу тобі, Чарівнице, що зараз… що лише зараз починаю розуміти людей з Містечка… І знаю… тобто я хотіла сказати, що вже знаю, що я більше схожа на них, ніж мені здавалось. Я почувалась кращою за них, але я не така… не маю права почуватись кращою.

— Зате ти не дурна, — мовила щуриха. — І вмієш визнавати свої помилки. А тепер послухайте: ваші вороги дуже довго сперечались про те, що ж із вами робити. Одні — і таких, на жаль, більшість — вимагали відразу спалити вас на вогнищі. І не чекати, поки ви вигадаєте якісь чари і вони вас врятують. І вже, вже здавалось би, що ця думка переважить, коли всю суперечку обірвав їхній ватаг. Він сказав таке: «Ви ж знаєте, що наш володар і пан Урґх XIII вимагає кожну схоплену Чарівницю привести перед спаленням перед його очі». Інші зарепетували на це: «Ну й що з того?! Потім завжди виявляється, що Урґх суворо нас карає, а не нагороджує, бо чарівниці несправжні! Спалімо цих двох відразу і буде спокій!». На це ватаг заперечив: «За справжню чарівницю Урґх обіцяв мішок золота». Тоді вони заревіли: «А за несправжню — плаха чи батоги!». Тоді ватажок знову озвався: «Ви нічим не ризикуєте, мішок золота вже наш, я на власні очі бачив, що зробила ця жінка. Можливо, разом з отим хлопцем. Вона на кілька секунд зупинила лавину могутніх брил, що котилися з гори!» Почувши ці слова, всі заверещали, але таки вирішили, що ти — справжня Чарівниця і золото з мішка вже в їхніх кишенях. Якщо однак я добре зрозуміла їхні слова, коли ви опинитесь перед Урґхом, це не врятує вам життя. Щонайбільше — трошки його продовжить. Володар поговорить з вами, а потім вас все одно спалять. Не збагну лишень, чого оті верескливі люди думають, що ця дівчина — це хлопець. Невже тому, що у неї коротке волосся? Таки справді у них немає жодного інстинкту. Бо ми вважаємо, що ця істота — дівчина. Кожна тварина це відразу відчує.

— Дякуємо, тобі Уймкс, і тобі також, брате-щуре, — мовила Чарівниця. — Хтозна, може, ми й вигадаємо, як врятуватись. Трохи часу ми ще маємо…

— …навіть цілком чимало, — додала щуриха. — З того, що я почула, зараз до Урґха вирушить на коні посланець, аби повідомити його про те, що сталося, і спитати, що з вами зробити. Перш ніж посланець повернеться з відповіддю, напевно, мине ця ніч, а може, й ранок. Але тоді вже не буде вам порятунку.

— Дякую вам ще раз, — спокійно відповіла Чарівниця. — Залиште тепер нас самих, щоб ми могли подумати про нашу долю і про шанси на втечу.

— Нічого ви не вигадаєте, — покрутила голівкою щуриха. — Стіни цього льоху товсті і його добре стережуть. А ми не зможемо вам допомогти. Однак бажаємо вам щастя. Заглянемо ще сюди на світанку, щоб із вами попрощатись. Ручусь головою, ви ще тут будете.