Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 172

— А де він тепер? — спитала Люелле.

— У Країні Вічності, вже давно, так довго… а я тут сама.

Перш ніж в очах старенької заблищали сльози, Люелле притулила свою юну щічку до зморщеного, як зимове яблучко, обличчя й зашепотіла:

— …вже незабаром ви будете знову разом, обоє молоді й гарні, здорові й щасливі, бо там, у Країні Вічності, немає старих, самотніх і нещасливих, немає хворих і стражденних. Щасливі ті, хто приходить туди, подолавши довгий і важкий життєвий шлях…

Очі бабусі у мить смерті були ясні й широко розплющені, сповнені цікавості й захвату.

— Я його бачу, — промовила раптом чітко. — Він на мене чекає… треба поспішати… Вже йду, коханий, іду…

Хоча життя давно вийшло з бідного, вимученого тіла, Люелле ще довго сиділа біля ложа старенької, тримаючи в руках сухеньку руку, що поволі холонула, й плакала. Не знала, чому плаче, і не знала, що орошене слізьми крихітне зернятко Любові, Страждання й Милосердя поволі набрякає, бубнявіє, і ось з його нутра прокльовується слабенький, ледве видимий паросток. Не знала, що зараз на неї знову дивляться дитячі блакитні очі Пустельника, а на його устах блукає лагідна усмішка. Хоча для Чарівниць та Айока Люелле була принцесою зі славного роду Люілів, справжньою володаркою цього краю, Істотою з Пісні, — для Святого Мужа вона була тільки хворою, яку треба було вилікувати. А кожна вилікувана хвороба — це радість, якою Пустельник живився як хлібом. Може, тому він був безсмертним?..

Минуло ще кілька місяців, але час тепер спливав зовсім інакше. Якщо спершу Люелле здавалося, що він тягнеться надто повільно, що кожна хвилина дня — непосильний тягар, тепер Час нестримно мчав уперед, і його завжди було замало.

— Я зовсім не можу спати, — казала дівчина Чарівницям серед ночі. — Ввечері прибуло п’ятеро нових хворих, я мала ними зайнятися, і для решти у мене вже не вистачило часу. А вони чекають! Я не можу їх покинути!

Тепер у добі було замало годин, і Люелле зрозуміла Пустельника, що не хотів гаяти безцінного часу на розмови з ними, коли вони прибули. Та ще й на розмови про що? Про владу?.. Що таке влада тут, у Пустелі? Марево, зайве й оманливе супроти боротьби за життя або за легку смерть.

Одного дня двоє вкрай вимучених чоловіків принесли у Пустелю вмираючу жінку.

— Рятуйте! — благали Пустельника. — У неї четверо дітей, її чоловік помер. Якщо вона помре, її діти також помруть від голоду й самотності. Допоможіть!

Люелле перша вклякла біля хворої, лагідно пригладила її розкуйовджене волосся. Торкнулася холодною, але ніжною рукою палаючого обличчя. Чарівниці зиркнули на Пустельника, але той дав їм знак не втручатися. Стояв непорушно трохи здалеку.

Очі хворої раптом стали притомні:

— Мабуть, у мене вже спала гарячка. Я, мабуть, одужую? — спитала захриплим голосом. — Дайте мені пити…

— Вона повернулась до тями! — зраділи чоловіки, що її принесли. — Вперше за кілька днів вона опритомніла!