Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 171

…отож вона раптом відчула його погляд, і вперше усвідомила, що має справу з живою людиною, а не клубком не знати чого — болю, гнійників та зойків. Усвідомила, що цілий час допомагає стишити його страждання. Хоча вона й робила це неохоче, праця, що так її втомила, дала йому полегшу. Саме сьогодні вона відчула, що повернула цього чоловіка з дороги смерті на дорогу життя. В його очах, які напружено вдивлялись у неї, побачила вдячність. Навіть почуття справжньої симпатії й приязні.

— Здається, невдовзі я буду зовсім здоровий. Дякую тобі і вибач, що я був такий нестерпний. Я дуже страждав…

Люелле перелякалася. Вперше вона була без свого панцира, під яким вона свідомо заховалася, щоб не відчувати, не бачити, не чути і таким робом перемогти в собі огиду, яку відчувала до хворих. Аж тут раптом через цього чоловіка подумала собі: виходить це все, що робила, що було їй таке ненависне й гидке, повертало цій людині життя? З істоти, що ледве дихала, а таким його сюди принесли, він знову ставав молодим чоловіком. Хто зна, може, його ще чекає любов, у нього будуть дружина й діти, і він ще зазнає радості життя? І це все завдяки їй?

Від того дня Люелле почала цікавитися хворими, яким допомагала. На свій подив зауважила, що якщо займатись ними з більшою увагою, бачити в них людей і думати не про себе, а про них, то вже немає часу перейматися млосним запахом крові й поту. Їй також перестало бути байдуже, кого з хворих вдається повернути до життя, а хто мусить вирушити у країну Вічності.

Тепер щодня її оточувала вдячність. Вона помічала її в очах, жестах і словах хворих. Вдячність робила її рухи обережнішими, а несмілива усмішка хворих мимоволі змушувала її досі стиснуті уста усміхатись до них.

Однієї ночі вона сиділа біля старенької, що поволі переходила до Країни Вічності. В очах вмираючої причаївся страх, і Люелле збагнула, що будь-якою ціною вона має перетворити цей страх на спокійне примирення з Долею. І зрозуміла, що це набагато складніше за все магічне вміння. Відчула, що стоїть перед лицем якоїсь величезної загадки, яку мусить розгадати, і що її магічні навички, якими вона так хизувалася, нічим не допоможуть. Гладила маленьку сиву голову бабусі, і та нарешті почала говорити.

Згадувала дитинство, як пасла на лузі за селом гусей з іншими дітьми, згадувала молоді літа. Згадувала, як вони разом палили вогнища, співали Пісню Єдину або кидали свої нехитрі обов’язки і витанцьовували у вінках з квітів. Поволі, помалу, разом із вимовленими словами, бачачи увагу слухачки, ба навіть зацікавлення, — з очей старенької зникав страх. Люелле слухала розповідь бабусі, а коли та змовкала, щось запитувала, — і з пам’яті тієї виринали нові спогади. Тепер вона була молодою, вродливою дівчиною — молоде було її тіло, молода душа і молодий коханий поруч. Потім було щасливе весілля, що стало вінцем їхньої молодості…