Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 152

…може, впаде тягар, якого її вісімнадцятилітні плечі не зможуть підняти?

Розділ 25

Якби Люелле хотіла повернутись у пам’яті назад, вона не могла б описати, як минув той незабутній рік. Можливо, сказала би тільки:

— Він був надто короткий…

Адже це був єдиний рік у всьому її попередньому (та й пізнішому) житті, коли видавалося, що на ній не лежать жодні обтяжливі обов’язки. У свої сімнадцять літ вона почувалася ніби дитиною, завжди охочою до ігор та веселощів — тим більше, що тепер у неї був приятель-ровесник. Довгі роки сам на сам із чотирма Чарівницями по черзі вона не мала товариства інших людей, не кажучи вже про ровесників. Отож не зазнала не лише смаку любові, до якої не допускали холодна стриманість і могутній розум Чарівниць, зосереджений завжди на найважливіших справах, а також і смаку дружби. Лише тепер почала осягати її закони.

Якби спитати Айока про той рік, хтозна, чи він би не відповів:

— Рік був прекрасний, але задовгий…

Прекрасний — бо ж Айок лише зараз, на вісімнадцятому році життя, пізнав глибину дружби з іншою людиною і мало не повернувся у часи дитинства, якого не мав після материної смерті. Водночас той рік видавався йому надто довгим, бо ж хлопець рахував місяці, що відділяли їх від того часу, коли мало збутися пророцтво, і не міг цього дочекатись. Адже з тієї миті, коли він почув Пісню Єдину, полюбив її й жив лише нею.

Те, на що він нетерпляче очікував, Люелле мимоволі відштовхувала від себе, її мучив внутрішній неспокій. Однак скільки би разів не з’являлась у її сіро-блакитних очах тінь тривоги й усвідомлення тягаря отого нового обтяжливого знання про Призначення, вона проганяла ці відчуття всією своєю волею, всім своїм єством, бо думки про майбутнє все більше її лякали.

Для Чарівниці цей рік був одним з найгірших у її житті. Вона ж втратила одну зі своїх чотирьох улюблених Сестер. На додачу до всього, це була П’ята Сестра, що тільки тепер мала наділити Дівчину своїм даром, аби здійснилися Чари.

Увесь той рік Чарівниця напрочуд пильно спостерігала за своєю вихованкою, і те, що вона бачила, переважно її тішило. Люелле була вродлива, рухалася граційно і з вродженою гідністю, що з’явилась у неї в руїнах Арджани. Була напрочуд розумна. У загрозливі моменти не розгублювалася, вміла дивитись у лице небезпеці. Була наділена магічним даром, але невеликим — якраз таким, щоб не втратити людських рис і не перетворитися на Чарівницю. Адже не Чарівниця мала сісти на прастарий трон Люілів, а справжня Королівна.

У тому, що Дівчина досконала, Опікунку переконував Айок. Для нього Люелле була найсправжнішою принцесою з плоті й крові, принцесою по духу, Істотою з Пісні. Чарівниця не сумнівалася, що її вихованка має риси лідера. Однак вагання не полишали її, тож пішла у Високі Гори порозмовляти з Ведмедем:

— Які риси повинен мати володар, щоб добре й мудро правити своїм народом?

— Силу, — відповів Ведмідь, переступаючи з лапи на лапу.