Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 135

— Так, — прошепотів Айок. Щось і далі стискало йому горло, а очі в нього наповнені були смутком. Відчував більший біль, ніж тоді, коли з нього глузував батько за те, що він такий миршавий. Вона, Люелле, безперечно, мала рацію, але невже треба було доводити це саме так? Глузливим сміхом? Тим більше, що він, Айок, сам чудово розуміє, наскільки пропозиція смішна.

— То ти допоможеш мені втекти? — спитала Люелле.

— Так, — хлопець відігнав сумні думки. — Тільки нам треба вигадати якийсь розумний спосіб, а на це ще в нас є трохи часу. Наш шлюб має відбутись за тиждень. До того ми повинні вдавати, що обоє його хочемо. Тож у нас є рівно п’ять днів, аби вигадати, як тобі втекти, — так, щоб це було напевно і надійно. Пам’ятай: якщо нас схоплять, то вже ніщо не врятує… Я… що ж, я небагато значу, але ти повинна жити.

— Ти також повинен жити, — шепнула Люелле, усміхнувшись, і поклала руки на руки хлопця, образа якого розтанула від цього дотику. — І тому ми повинні втекти разом.

— Так, але куди? — розсудливо спитав Айок. — До Арджани немає сенсу, якщо тебе спіймали там… — і раптом замовк, згадавши, що це лише його провина. Бліде обличчя залляв яскраво-червоний рум’янець. Дівчина вдала, що не бачить цього, хоча, дивлячись в очі хлопця, вже давно читала з них все, як з розгорнутої книги.

— Ми втечемо у Високі Гори, — запропонувала. — І там ти відчуєш смак справжньої свободи.

— Але… але у Високих Горах привиди, — пробурмотів хлопець. — І здається, там ще живуть воскреслі упирі! Краще ходімо у Пустелю до Пустельника. Він добрий і лагідний — так мені мама колись казала.

Люелле глузливо засміялась:

— У Високих Горах привиди лякають тільки Загарбників! А ти йдеш туди зі мною, з королівською дочкою! — сказала, гордо випроставшись. Очима уяви вже побачила на своєму чолі корону й усміхнулась. Не помітила, що хлопець перелякався.

— Я також… я також Загарбник… до того ще й син короля Загарбників.

— Не бійся, я тебе захищу, — ласкаво сказала Дівчина. На зміну першому відчуттю величезного обов’язку, який їй випав разом зі знанням про те, хто вона така, прийшло марнославне вдоволення. Думка про те, що вона, мала жебрачка, яка разом з Опікунками блукала дорогами й бездоріжжями цієї країни, — королівна, чиїх прав на Велике Королівство ніхто не сміє заперечити, почала їй подобатись.

Тим часом хлопець думав, що навіть якби з ним мало щось трапитись, навіть якби він мав віддати життя у цій несподіваній пригоді — він на це готовий. Він допоможе Пісні й заразом спокутує свою зраду.

Коли Айок вийшов, настрій Люелле змінився, і вона знову почала ходити своєю кімнатою-в’язницею. У втечі не була впевнена. Хоча в очах хлопця прочитала щирість і бажання допомогти їй, не вірила, що він це зможе. Адже побачила також непостійність характеру, слабкість та лякливість. Боялась, щоб він не підвів в останню мить. Проте іншого порятунку не було. Її Опікунка досі мовчала. Або сталося щось дуже погане — або Люелле занадто рано повірила у свої здібності. Може, Чарівниця зараз в Арджані чекає на неї, а вона, Люелле, не вміє з нею порозумітися у цей таємничий спосіб?