Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 13

Не знаючи про це, Дитя також сумувало за тією миттю, коли воно було тільки дитям, не обтяженим ніякими таємними знаннями грубезної Великої Книги. Відразу після того, як Книга загинула у пурпурових язиках полум’я, Дитя стало втраченою чародійною Великою Книгою. Переставало бути Дитям. Раз і назавжди.

Розділ 3

Весна, як завжди, прийшла зовсім несподівано. Щойно галузки дерев і кущів огортав білий іній, а мороз, самовпевнений художник, покривав шибки своїми химерними малюнками, аж раптом мало не з-під снігу, спершу невпевнено, а потім сміливіше проклюнулись весняні первоцвіти. Земля, чорна й важка, набрякла, паруючи під променями раннього сонця, глибоко зітхала, як мати, що ось-ось має народити. Луна несла з далечини глухий сильний тріск — це скресала крига на озерах.

— Невдовзі тобі виповниться сім років, моя Мала, — мовила Чарівниця. — Ти перестаєш бути Дитям. Прийшов час нам розпрощатися.

Дитя з личком, вимащеним горіховою маззю, бо Чарівниця й далі щодня його мастила, власне гралося, перетворюючи молоденького павучка на березовій гілці на маленького пухнастого хом’яка — і навпаки. Чарівниця пильно спостерігала за вихованкою, бо помітила, що дівчинка вичікує, хай тільки Наставниця відволічеться, щоб можна було залишити зачаровану річ чи істоту в новій подобі.

— Ти хочеш сказати, що тепер я залишуся сама? — спитала зацікавлено. Чарівниця не почула в її голосі жалю, і їй стало трохи сумно.

— Ні, — відповіла вона суворо. — Ти не залишишся сама. Зрештою, невдовзі все побачиш.

Коли Чарівниця почала складати у великий мішок найпотрібніші вбогі пожитки, які вони мали, Дитя зрозуміло, що їх чекає нова мандрівка.

— Нас ніхто не переслідує, то чого ми втікаємо?

— Ми не втікаємо. Просто мусимо йти, бо настав Час, — відповіла Чарівниця.

А вже за мить вони мандрували під гору до Великого Лісу, що чорнів на обрії. Цього разу їм вдалося пробути на одному місці довго, тож Дитя відвикло від мандрів. Тільки-но ввійшли до Лісу, мусили спинитись перепочити. Мала сперла голівку на стовбур великого дуба й заплющила очі. А розплющивши їх, побачила, що її Опікунка стоїть трошки віддалік від королівського дерева і щось бубонить.

— Ох, дай спокій, — сказала їй вихованка, не приховуючи свого задоволення, що втямила намагання Старої Жінки. — Якщо хочеш довідатись, про що мовить Дуб, можу тобі це сказати. Я вже давно чула його слова… так… так… гілки його крони бачать Село без особливих зусиль. Це дуже високий Дуб.

Чарівниця уважно подивилась на неї, і на її устах промайнула легка усмішка, але відразу ніби посмутніла.

— Дуб каже, що Загарбники — у селі по той бік пагорба, але якщо ми йтимемо краєм Лісу, оминемо їх. І нам не можна підходити до сусіднього Містечка, бо там їх ціле військо. Вчора начебто вони відрубали голови кільком міщанам, — вело далі Дитя неквапно. — Ти можеш мені пояснити, навіщо Загарбники рубають людям голови?

— Вони чинять так тоді, коли думають, що люди бунтують проти їхньої влади. Часом це лише їхні підозри, але інколи — правда, — відповіла Чарівниця.