Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 12

Зосередившись з усіх сил і не чекаючи жодних спонук Чарівниці, Дитя вивчило напам’ять розділ «Про нелюдські мови» і довідалося, що бувають миті (щоправда, рідкісні), коли вибраним особам стає зрозуміла мова тварин, трав, птахів і дерев. Слід однак вибрати — і саме цього вчила Велика Книга — відповідний день і годину. Часом це тільки один день на рік, а часом буває, що — разом зі зміною напрямку вітру, розташування хмар на небі, вологості повітря і кута падіння місячних чи сонячних променів — можна розуміти їхню мову мало не щодня.

Сховавшись за рогом стайні, Чарівниця з блиском в очах стежила за Дитям. А воно стояло під великою липою, галузки якої сягали високо до неба, і вслухалося у скрипіння її гілля. Мова листя дерев легша, але взимку листя немає. В очах Чарівниці чаївся неспокій, бо ж цей зимовий холодний день не був, до речі, Днем Мови Лип. Очі Чарівниці виблискували все яскравіше, а неспокій наростав. І тоді, коли вже він дійшов краю, Дитя сказало:

— Вона каже, що давно вже не бачила у селі жодних Загарбників. Їм тут нічого робити, бо це Село слухняне й кориться порядку…

— Так, — промовила Чарівниця з усміхом.

— А що значить: Село слухняне й кориться порядку? — спитало Дитя, відводячи погляд від стовбура високої липи.

— Це таке Село, яке легко забуло, що воно належало свого часу до гордого вільного Великого Королівства, — відповіла Чарівниця зажурено. — За це воно має трошки більше їжі, ніж інші села. Як бачиш, зрадити можна і за кусень хліба.

Зима промайнула швидко, хоча зазвичай вона для всіх живих створінь тягнеться довго, на противагу до веселої квапливої весни. Ще ніколи Чарівниці з Дитям не таланило стільки часу спокійно жити в одному місці. Завдяки цьому незабаром Дитя знало Велику Книгу напам’ять.

— Ти ніколи не забудеш її, моя Мала? — спитала одного дня Чарівниця. А був це день, коли сонце припікало так сильно, що сніг, який лежав скрізь товстим шаром, почав помаленьку танути.

— Ніколи, — відповіло Дитя.

— Тоді зараз ми мусимо спалити Книгу, щоб вона раптом не потрапила у чужі руки.

— Мусимо?! — скрикнуло із жалем Дитя. — І що тепер буде?

— Тепер ти будеш Великою Книгою, розумієш? Вона вся буде у тобі, у твоїй пам’яті. А колись, хтозна, може, ми її і відродимо.

Той вечір видався Дитяті сумним. Справді пожовклі ламкі сторінки закарбувалися у його пам’яті, і, якщо захотіти, Дитя чітко бачило перед очима майже кожну сторінку і майже кожне слово чергового розділу, але стара Велика Книга, що палала у грубці, наповнила Дитя смутком. Йому захотілось доторкнутись до Книги, відчути її запах, її присутність. Був це також смуток за довгими спокійними і захопливими вечорами, коли сторінки Книги освітлювала лампа, що стояла на столі. Смуток за тією першою чарівливою миттю, коли маленький павучок, падаючи зі стола, перетворився на кольоровий клубочок вовни.