Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 15

— Невдовзі ти про все дізнаєшся. Це не моє завдання, — відповіла Чарівниця. — Я мала тільки виховати з немовляти здорову сильну Дівчинку і навчити всіх таємниць Великої Книги. Я своє завдання виконала, якщо не помиляюся, ще й з лихвою, бо ти розвиваєшся швидше, ніж можна було сподіватися… А тепер припиняй теревенити й рушаємо, бо не встигнемо вчасно.

Чарівниця і Дитя, жваво подолавши чималий шмат дороги, вийшли на узлісся по другий бік великої гори. Тепер на них чекало важче завдання: вони мусили оминути найближче Село й Містечко, що лежало неподалік, і прокрастися на зарослий лісом схил наступного пагорба, який темнів далеко на обрії.

— Нам треба подолати два такі пагорби, і вже тоді доберемось туди, куди нам треба, — сказала Чарівниця. — Проте видається мені, що Загарбники і далі сидять у Містечку, бо я їх ніде більше не бачу…

Мандрівниці обережно вибралися з безпечної гущавини Лісу й побрели через поля, ще подекуди вкриті снігом. Але сніг танув швидко, оголюючи вологу чорну землю. Де-не-де серед її груддя вже прокльовувалася перша весняна травичка. Дерева, що росли там-сям, тягнулися до все теплішого сонця своїми ще голими, безлистими кронами.

— Ой, тепер вони легко могли би нас схопити, — раптом озвалось Дитя. — Нас тут чудово видно, ще й здалеку. А ще тоді, коли ми йдемо по снігу. Наші темні, бурі плащі…

— Цить, бо прикличеш Зло… — цитькнула Чарівниця, стискаючи ручку Малої у своїй великій теплій долоні.

— Але я їх відчуваю, — відповіла Мала, трохи подумавши.

— Що ти відчуваєш?

— Відчуваю Зло. Воно десь близько, і невдовзі ми потрапимо в небезпеку…

— Цікаво, — пробурмотіла Чарівниця, ні на мить не сповільнюючи ходи. — Ти відчула їх раніше, ніж я. Так, я тепер також відчуваю, що Загарбники близько, хоча ніде їх не бачу…

— Он там… — показало їй Дитя.

Зліва через поля до них наближалися крихітні чорні цяточки, що збільшувались на очах, поволі перетворюючись на коней у галопі. Ще кілька секунд — і вже чітко видно вершників, їхні обладунки виблискують на весняному сонці, як маленькі люстерка. За мить вітер приніс втікачкам відлуння їхніх лютих вересків:

— Це вони! Жінка з Дитям!

— Хутчіше! Їм від нас не втекти!

— Куди їм тікати? Тут ані деревця!

— Гату! Жени їх! Жени!

— Клянусь нашим володарем Урґхом, їм не втекти!

— Вбити відьом!

Чарівниця спинилась, розпачливо роздивляюсь довкола. Але куди оком не кинь — всюди тягнулися лише порожні поля, де не було ніякісінького сховку.

— У нас немає вибору, — пробурмотіла. — Це ризиковано, але вибору в нас немає. Нам треба тільки зійти зі снігу і стати на голу землю. Там нас буде менше видно, а потім… потім я нас перетворю.

— Зроби нас пташками, — попросило Дитя. — Я би хотіла хоч раз у житті політати. А коли ми будемо птахами, вони ніколи нас не піймають.

— Перетворюючи людину, не можна відривати її від землі, — мовила Чарівниця, біжучи разом із вихованкою до темної смужки поля, де сніг уже встиг розтанути. — Людина, перетворена на птаха, відірвана від землі, може вже ніколи не повернутися на землю. Тому перетворення на птаха — це крайній крок.