Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 122

Тепер Чарівниця хвора, і знає, що тільки одна річ може її врятувати. Зараз не лише її тіло слабке, Дух також ослаб і втратив свою силу. З такої Чарівниці вихованці користі ніякої. Що буде, якщо Дівчина раптом повернеться і знову розбудить її зі сну й мандрівки Духа? Не можна, щоб таке сталося. Нізащо. З Дівчиною нічого не трапиться, якщо вона трохи побуде сама у безпечній Арджані. А вона, Чарівниця, знову скерує свого Духа у Підземне Царство, але цього разу на довше. Інакше вона остаточно втратить свій чарівничий дар.

Отож Чарівниця з величезними зусиллями зводиться з кам’яної лави і, ледь шкандибаючи, волочить своє ослабле тіло до кам’яного трону Люілів. Тільки вона знає, що під ним є сховок, вхід у таємне приміщення, де ніхто не перешкодить її чарівному сну. Чарівниця пробирається туди бліда, мокра від поту, і майже відразу западає в летаргічний сон. Вона прокинеться з нього лише тоді, коли її Дух дасть знати, що він уже готовий, що вже час, що він наново народився, могутніший, ніж раніше. Дівчина почекає. Та й куди вона могла би піти?..

Тіло Чарівниці завмирає, і вона навіть не чує, як до сховку заповзає зелено-жовта змія і, шукаючи тепла, притуляється до її тіла. І також засинає. Жінка, що спить, — не звичайна людина, а Чарівниця. Змія це відчуває, і їй не заважає навіть сильний запах карадорму. Коли зима й холодно, найважливіше — тепло. Змії по-справжньому приємно від дивних імпульсів, від яких здригається це тіло. Хтозна, може, вона, змія, тепер стане змією-чарівницею і буде серед змій кимось важливим?..

Розділ 21

Під час виснажливого переходу через руїни Арджани Дівчина двічі опритомнювала і двічі непритомніла знову. Коли вона цілком повернулась до тями й розплющила очі, навколо якраз запала темрява. Лише тепер вона відчула, що її тіло сковує міцна густа сітка, через яку навіть миша не прошмигне.

Тепер її несли вояки — сильні, брутальні, галасливі. Адже люди Буду нарешті добрались до місця, де руїни закінчились і де їх хвацькими окриками вітали гвардійці Урґха.

— До короля, мерщій! — наказав Буду, передаючи їм безцінний тягар. Один із вояків кинув здобич на коня і галопом помчав попереду. За ним скакав другий кінь, осідланий Буду. На всяк випадок вершників зусібіч оточило майже все військо. У Замку світилося, а Урґх стояв в одному з вікон. Кілька днів і ночей, довго і нетерпляче, майже без сну, він виглядав, коли ж повернеться його слуга, аж нарешті почув звіддалік тупіт численних коней. Зведений міст упав, і за мить знову піднявся, надійно зачинивши єдиний вхід на замкове подвір’я. Вершники вже знімали з коня свою бранку.