Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 120
Дорота Тераковська
Буду зі своїми людьми стояв біля палацової брами вже майже два дні. Мінялися що чотири години — одні вартували, інші ж ненадовго забувались у сні. Їли тільки сухарі, замість води клали до рота жменю снігу. Видно було, що їм уже це все набридло.
«…сніг, — думав Буду. — Якби не сніг, ми би ніколи сюди не пробрались. Це ж треба — такий чудовий збіг обставин! Дурник Айок дізнався, що
На подвір’ї Палацу досить довго панувала тиша. Але ось знову з нього долинають голоси. Буду весь напружується, але не може розрізнити слів, чує тільки два голоси: молодий мелодійний, і старший, набагато суворіший, холодний.
«…от якби вони розділились! — благає Буду свого Бога. Його Бог — це Бог хитрості, у нього так само, як і у Буду, невеличке лисяче личко. З його допомогою Буду вдалося зайняти привілейоване місце під боком Урґха. Це не було важко, адже Урґхи не обтяжені розумом. Їхній Бог — це Бог лише сили. Але що ж може сила без розуму? Тому Буду став для Урґха незамінним, попри те, що зазнав стількох невдач, стежачи за ознаками краху, який все наближався, і намагаючись йому запобігти. Однак зараз, якщо нічого не вдасться, слабості Урґха до Буду може прийти кінець. Ба, він може позбавити свого слугу життя! Від страху, який щодня і щоночі пронизує його все більше й більше, Урґх втрачає голову, стає все різкіший, дикіший, брутальніший. І непередбачуваніший».
«…от нехай вони розділяться… хоч на хвильку, — молиться Буду. — Нехай