Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 119

…Буду й десятеро найхоробріших вояків Урґха стояли, причаївшись, за товстими стовбурами дерев біля головної брами столиці. Буду знав, що далі йти не треба і навіть не можна. Палац Королів, напевно, таїв у собі не одну загадку і не один прихований прохід чи закуток. Тому не можна сполохати звірину і загнати її туди, де їй буде легко сховатись. Крім того, Буду боявся цього палацу. Там могли гуляти упирі й тіні королів. Те, що за вісім століть він зберігся у такому чудовому стані, пахло чудом або ж чарами. Це могло бути лише справою Упирів або ж Чарівниць. Палац має лежати в руїнах — як все навколо. А він стоїть — причому майже не поруйнований. Сьогодні Буду побачив його вперше у житті і аж онімів, приголомшений, хоча в око впало лише те, що виднілося з-за головної брами. Помітив також, що і його людей трохи перелякала ця споруда. До руїн ті звикли, бо ж минали їх на своїх дорогах, але ця велична будівля занепокоїла їх. А вони були жахливо забобонні. Відразу почали думати про упирів — зрештою, так само як і Буду. Про упирів королівського роду…

«Як люди, що створили таку красу, могли так безглуздо піддатись варварам із Великих Степів?» — подумав Буду мимоволі, і якусь мить, напівсвідомо, відчув себе гордим, що він належить до такого народу. Зрештою, у нього ніколи не було ілюзій щодо Загарбників, яким він вирішив служити.

«Якби ця величезна імперія Люілів не розвалилась, з якою радістю я би служив цьому родові, — подумав Буду. — Ці варвари мене лякають, але що ж подієш? Тільки з Урґхом у мене є шанс жити в достатку. Я не хочу вмирати з нужди, як мої співвітчизники. А зараз, якщо я приведу Урґхові цінну здобич, то можу сподіватись на неабияку винагороду!»

…а здобич там була. Там, за стінами Палацу, — Буду знав це напевно. Йому підказував не лише інстинкт, а й слух. Хоча він і не розумів, про що мова, але ж ці віддалені звуки не могли бути слуховою галюцинацією. Вочевидь, два голоси. Дві жінки розмовляють.

«Дві жінки, — думав Буду. — Одна старша, голос у неї явно нижчий, і друга дуже молода, її голос співуче вібрує, як у птаха… Але чому дві жінки? Одна Чарівниця, це зрозуміло, бо про це сказано у Пісні. А друга? Невже Істота, про яку йдеться в останніх рядках Пісні, — це Дівчина? А чом би й ні? Якщо сказано «істота», то невідомо, якої вона статі. Це ми так вирішили: якщо хтось може бути небезпечний для Урґха, то лише чоловік із роду Люілів, тому що жінка… Ну як? Яким чином? І чому в Містечку, де ми мало не загинули від страшного землетрусу, Чарівниця була з хлопцем? Але дівчині легко прикинутись хлопцем, досить їй обрізати волосся… і помити у відварі дуба, щоб воно стало темніше… Так, ми весь час шукали й шукали Чарівницю із золотоволосим хлопцем. А нам не раз доносили то з того чи іншого села або містечка, що там вештаються стара жінка з дівчинкою. Але нас це ніколи особливо не цікавило, бо ми так звикли до думки, що це має бути хлопець… Дивно повертається доля, бо що може дівчина зробити Урґхові? Лицар з роду Люілів — це зрозуміло… Він би пішов із ним на герць і переміг. А дівчина?.. Але оті Чари, якісь дивні Чари, про які сказано в тій клятій Пісні… Чари у цій землі — царина жінок! Ой, відчуваю, що це щеня Айок набагато більше знає, ніж каже…»