Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 107

Дівчина якийсь час мовчала, пильно дивлячись на Чарівний Меч, що сріблом виблискував серед трав, а потім тихо шепнула:

— Якби ти сказала мені, ким я буду, може, я би тоді згодилася з тим, що не всі Чари будуть мені доступні…

— Уже зовсім швидко, — заспокоїла її Чарівниця. — Коли тобі сповниться сімнадцять років, наша П’ята Сестра все тобі розповість…

— Це майже цілий рік.

— Тільки десять місяців, — промовила лагідніше Опікунка. — За цей час ти вивчиш кожен камінь Арджани і кожну кімнату давнього Палацу Королів. Ти справді почуватимешся тут, як удома. І на тебе зійдуть Чари, набагато важливіші, ніж Чари, що перетворюють Ніщо на Щось. Це будуть Чари Минулих Віків, що видаються далекими й нереальними, але насправді вони — вічно живі. Людина мертва без свого минулого. Її сьогодення мертве.

Чарівниця вклякла на одне коліно й обережно взяла до рук Чарівний Меч, що заіскрився сріблястим внутрішнім світлом. Мандрівниці рушили вперед у такі густі нетрі, у які не вдасться зайти без сокири. Годі зайти, не повирубувавши на своєму шляху всі рослини. Могутні дерева стояли впритул одне біля одного, між ними все було поросле густими колючими кущами. І все це — і дерева, й кущі — було обвите гнучкими стеблами, творячи щільну зелену стіну, через яку годі було продертись.

Нетрі співали. Виспівували голосом мільйонів комах: бджіл, ос і джмелів, голосом майже всіх видів птахів, тихим і мелодійним шипінням змій, дрижанням листя на вітрі. Цей спів — дикий і вільний — навівав Дівчині думки про Прачаси, про добу панування на землі Прадавніх Сил. У цих заростях, що займали простір колишнього Королівського Палацу, ніколи ще не ступала нога людини. Вони були тут перші. Вони перші за сотні років мали потрапити у Палац Королів. Або туди, що від нього залишилось.

Блискучий клинок Чарівного Меча наблизився до густої зеленої стіни — і безболісно пробив її. Ні, не пробив… Скрізь там, куди доторкалося вістря Меча, зелена стіна покірно розступалась. Чарівниця і Дівчина стали на вузеньку стежку, а стіна відразу зімкнулась за ними. Йшли повільно й схвильовано. Зусібіч мандрівниць оточувала непрохідна стіна зелені, і лише там, де її торкався Меч, знову й знову з’являлась вузенька стежинка.

Спершу Дівчина роздивлялась довкола з неспокійною цікавістю, але незабаром, ніби на чийсь поклик, перевела погляд на блискучий Меч — і відразу втратила відчуття часу. Їй здавалося, що минають століття і що вона сама поволі заходить у незвичайне зачароване Королівство, невидиме для людських очей. Спершу вона думала, що це Королівство Пітьми, бо ж втрачаючи з-перед очей зелень, побачила, що її оточує цілковита темрява, глибока і чорна. Проте коли погляд вже з нею освоївся, почала розрізняти легенькі тремтливі, хоча й могутні обриси. Видавалося, що вони пливуть у мороці — як у воді — у якомусь лінивому сповільненому ритмі. Вони були темніші за Темряву, що їх оточувала. Дівчина напівсонно подумала, що їй хочеться злитися в Єдине ціле з отим найчорнішим і наймогутнішим невизначеної форми і попливти разом із ним у Незнане. Через доторк цієї нематеріальної, але явно реальної форми, відчула себе безмежно щасливою.