Читать «Століття Якова» онлайн - страница 99

Ходила до школи й Парасочка-переросток, що встигла за «перших совєтів» два класи пройти, а типерка мусила наздоганяти. Правда, їй було не до науки, більше на гульки тягло – шістнадцятий рум’янив щічки та косу заплітав, і не могла діждатися, коли ж ту семирічку закінчить.

...Верталися із поїздки до тітки задоволені. Олька із бабцьою, хрещеною мамкою, набалакалися, і з котярою пухнастим, що під вечір уже втікав од своєї мучительки, награлася. Матір лишили – договорилися, що за тидень, десь так на Спиридона Сонцеворота, й забере назад Яків. Олька повагалася – їхати чи зоставатися з бабцьою, та таки вибрала – їхати. Бо ж дорога цікавою обіцялася – вечором, крізь ліс, де вовки очима світять, як їй та ж бабуся Параска розказувала. А ще Уляська, коли не збрехала, обіцяла зі школи принести справжнє золоте перо.

Авжеж, золоте, всміхнувся Яків, али збивати доньку не став. І йому буде веселіше їхати, жебоніння доньчине слухати. Трохи випив самограю, що тигіерка по селах почали гнати, ледь-ледь шуміло в голові. Ластів’я його, закутане так, що тильки й носика з-під вовняної хустки й видно було та двоє бистрих оченят, і справді то щось лепетіло про гостини, бабцю, кота та козу, з якою тоже познакомилася, то хапало його за рукав – тату, то не вовчисько он там?

– Мовчи, бо вітру набереш, зновика кашлюкатимеш, – сказав було Яків. – Ато дерево стоїть, сосна розкарячкувата.

Вогника вовчого, правда, так і не побачили. Свистів вітер у вухах, біг весело Гнідко. часом нетерпеливо пофоркуючи – певно, як і їм, хотілося скорше до доми повернутися. Наче теплом повіяло, коли хати загорєнські на шляху забовваніли. Село спало, закидане снігом, роботою, хай і не такою, як навесні чи вліті, зморене. Десь далеко чулися голоси – вечорничники чи що, зблимнув і погас вогник, а перший вогонь був у вікні їхньої хати.

9

– Ну, біжи, – сказав Яків, зсадивши Ольку з саней на землю. – Я Гнідка розпряжу та до хліва поставлю.

Донька побігла, Яків розпріг коня і вже, як заводив до хліва, до маленької стайні, наче скрик почув. Штовхнув коня за двері. Серце йокнуло. Його відговорювали їхати, пізнім вечором вертатися, так тільки відмахнувся – Зоська тривожитиметься, а зечепити його не зачеплять. У їхній окрузі, знав, сотня Чехури діє, а той Дубові, себто Тимошу, підпорядковується. То ж «лісовики», ци, як казали – «бульбаші», – не зачіплять. До того ж... Все ще приходили до нього хлопці з лісу, хоч уже без Трохима. Питали, правда, про Трохима, якого найшли край лісу убитим, та сказав, що вже біля села попрощався, а куди той пушов – не відомо. Вже ніби від хати свеї чув постріли, а піти до лісу побоявся.

Те, що в хаті побачив, з памняті николи не зітреться. Коло порогу стояла й кричала Олька. Посеред хати лежала в калюжі крові Зося, а в другій кімнаті, так само на долівці Зося маленька й Уляся. Обоє, видко було, прошиті кулями. А в тій кімнаті, коли вже лампу заніс, побачив у кутку на ліжку Парасочку, що з нажаханими очима тулила до грудей Артемка.