Читать «Століття Якова» онлайн - страница 97
Володимир Лис
– І що ж ви-те знаєте? – Олька аж тремтіла вся од нетерплячки.
– Дохтурка наша – моя дочка.
– Безсовісний ви-те, таточку, – сказала Олька. – А ми-то щитали, що ви-те спите.
– Мовчи, сороко! Поклич ліпше дочку мою найменшу, Вєрку.
– Не Вєрку, а Вікторію, – поправила Олька. – Ви-те ще єї так назвіте в очі. Вєрка!
– Як хочу, так і називатиму, – Якову завше подобалося дражнити найменшу дочку.
Ци типерки не найменшу?
«Хай буде, як має бути», – подумав Яків.
– Вікторія, запомните, тату, – сказала Олька. – Вікочка. Вікуся, отако звати мою сестричку.
– Біжи вже, – звелів Яків.
І вона побігла. І привела, та не одну дохтурку, а з чоловіком – фізкультурним вчителем. Були обійми й докори, що етико літ не признавалася. А від Вікторії, що йому хвилюватися не можна.
– Пробачте, тату, – сказала Вікторія. – Спершу якось... Боялася я. А взагалі – я дурна. Ой, дурна, тату.
«Тату» вона вимовляла легко й невимушено.
І припала всім тілом.
Яків подумав, що не раз вона те слово вимовляла. Може, в думках, а може, й на самоті.
...Пригадав, як тидень тому спитав: а як вашу маму звали?
Вона геть спалахнула.
– Нащо вам? – та насторожено так.
– У такої доньки повинна бути гарна мама, – сказав Яків.
– Ларисою звали мою маму. А я називала мамою Лесею.
– Гарне ім’я, – схвалив Яків.
...Типерка думав, що він таки щасливий. Бо якби не та підслухана розмова, то чи й викарабкався б, ци й відпустила б чорна бабушенція...
А ввечері познайомився з новим своїм онуком – Богданком. Хлопець був веселий і, видно, трохи шалапутний. Внучка Тетянка вчилася на першому курсі університету.
Добре було Якову того вечора.
«Затишно мені було з вами», – враз почув тихі жіночі слова.
7
Той похід на могилки Яків робив кожнісінького року за два тидні до року нового. І тепер мусив зробити. Хоч Олька попередила – я сама навідаюся і к’яти положу, все, як годиться. Нє, захитав Яків головою, і не проси. Я мушу, ти же знаєш. Ольга теє знала, як і те, що є моменти, в яких батька не перепреш, хоч кілля на голові теши, хоч до одвірка прив’язуй. Добре вже, згодилася. Завтра Гандрій (так звали нового зятя) одвезе вас на могилки свею машиною. А самі ж не здумайте, ні ногою, бо, присяй-бо, тогді до вас нігди не вступлю, хоть би й умирали. І не обмию, й ни заплачу, як будите такиї вредні.
Яків заспокоїв, що ждатиме машину. Поїде, як той пан, в якого новий жупан. А в нього ще ліпше – зять новий.
Він теперка був, як Олька сказала, на особеному контролі. Після того, як зновика категорично відмовився йти жити до дочки (Олька і плакала, і об поли била, й до Вікторії руки простягала, шукаючи підтримки), йому таки всунули телефона. Того, що мона з собою носити. Показали, як ним користуватися. На їден номер поставлений. Вікторії. Ото, таточку, натискуєте на оту кнопочку із зеленою трубочкою на кнопочці. Отако-о. І ще раз натискуєте. І ваша лічна дохтурка на проводі. Тико ж глядіте, не каверзуйте, не ждіть, ледь що заболить, заколе, звоніте безпремінно.
– А як засвербить – мона? – не витерпів Яків.