Читать «Століття Якова» онлайн - страница 101

Яків пересилив бажання кинутися до того виродка, тепер вдягнутого у свою форму, не в кожушок, в якім приходив позавчора до їхньої хати, вирвати з кобури револьверт... Та поруч тримається за полу його куфайки зусім маленька Олька, а вдома в колисці – Артемко... Мав хоч їх уберегти.

* * *

– Тату, – кричить Олька теперішня, десь там, за його плечима.

– Не бійся, я не впаду, – шепче Яків, тримаючись за хреста на Зосиній могилі.

Чом же він на тому клятому мітингу, куди всеньке село зігнали, не підвів голову, не сказав правди? Уже ж і тоді ходили чутки про ті лжебоївки...

Боявся. Не так за себе, як трьох своїх дітей уцілілих. Боявся. Руки й тоді трусилися.

* * *

– Память о родних красноармєйца, защітніка велікої совєтской родіни, будєт жіть вєчно...

* * *

Голос... Постріли, салют із автоматів. Яків оглядається. Тиша над могилками. Вітер тико свище десь, може, за шосейкою.

І машина, бачить, під’їжджає. З неї виходить Олька, далі Андрій і Вікторія. Олька не йде, а біжить, спотикаючись, до нього, щось гукає. Ноги Якова підкошуються. От-от упаде. Міцніше вчіплюється за костура, другою рукою за хреста на найближчій могилі.

– Зосько, – шепче Яків.

11

– Хоч цепом вас, тату, припинай, – сказала Олька, коли підбігла.

– Нічо, нічо, – Яків схопився за доччину руку.

Олька підтримувала його, докоряла. Та гладила по руці, як маленького. Ув очі заглядала – серце як? Ну, тату, не мовчіте...

– Усе в порєдку.

Хоч у серці таки кололо. І замітав сніг могилки, те Яків добре бачив. Зувсім замітає. Біло-набіло. Не буде тепер сюди йому шляху. Окрім останнього. Али того він уже не побачить. Хіба його душа.

Вікторія і Андрій дивилися на ряд могил. Людей, котрі стали їм рідними.

Котрі рідними їм не були.

Посилювалася хуртовина. Мело. Мовби сліди замітало. Їхні? Ци всенького життя?

– Мєло, мєло по всєй зємлє, во все прєдєли, – раптом сказала Вікторія.

Олька здивовано глянула на неї. І Яків.

– То я так, – чогось засоромилася Вікторія. – Поет один так написав...

– Ходімо, тату, – сказала Олька. – Додому відвеземо.

– До Параски ще мушу сходити, – вперся Яків.

– Ви й так на ногах ледь тримаєтеся. Другого разу сходите.

– Другого разу ни буде, – сказав Яків.

Ольга спробувала заперечити:

– Що ви-те таке кажите, тату? На проводи ще всі прийдемо.

Та Яків тихо, але владно:

– Те, що чуєш, кажу. Знаю, що кажу. І не сокори. Не жванди.

Якщо вже хочете – підтримайте старого дідугана. Та під руки, під руки його візьміте. І не несіте, ще понесете, як не ви-те, то другії.

Стежинами, між могилами, які тепер позамітав сніг, Яків, підтриманий Андрієм і Вікою (Ольга взялася стежку топтати), подумав, що несправедливо було тоді хоронити Параску далі. Бо ж місце ще тутечки лишається. Хай і їдне. Али ж Параска-старша вперлася – тоді тоже хорувала – мене по смерті непремінно коло чоловіка похороніте. І коло внуків та невістки. Мусите. Тамечки хочу бути.

«Стара шкарбунка», – незлобиво думав тепер Яків. Начеб не про матір. Про гинчого когось. Мо’, й Зоську, яка б дожила до тех старих літ.