Читать «Століття Якова» онлайн - страница 95
Володимир Лис
Од того стало ніби легше на душі.
5
Прийшло диво. А мо’, й сон. За тиждень звик, що дохтурка (таки привозила з города бородатого у білим халаті, той сказав – все вірно визначили, колего), авжеж, вона затримується в хаті. І, коли він дрімає, ведуть довгі бабські теревені. Розказують свої історії. Ну, доччину історію-долю, історію-скаргу
Яків знав: заміжжя, смерть чоловіка-алкоголіка, другий, котрого прийняла, тоже був не ліпшим. Теперка сама. Сини обоє в місті, в них своє життя, хоть у Толика роботи типер нима, вертався б у Загорєни, він чоловік хазяйновитий, та й Катька, його невістка, нічого. А Славик, Ярчик, той не вернеться, вчоний, до сільської роботи не звик, як пушов після школи у світ... Ну, на Поліну скаржилася – в свему силі, а буває, що й раз на тиждень, а то й на місяць навідається. Хай вже Люська, тій треба пішака цільних сім кілометрів іти, бо й до траси тоже верстов п’ять...
Розмови, розмови... Вікторія скаржилася на чоловіка, вчителя, що вже другий рік крутить шашні з молодшою за неї й нього вчителькою. І сім’ї кидати не хоче, і тую сучку, а син і дочка в школі вчаться й теє бачать...
А потім був сон – не сон, дрімота – не дрімота...
Жінки, певно, вважали, що Яків спить. Та Яків почув, як з тихим скриком мовила тая Вікторія-Віка:
– А знаєте, я ж ваша сестра, Ольго...
Затим Ольжин напівзойк-напівшепіт:
– Як то?
– А так...
І почув Яків, що Вікторія навмисне в цеє село на роботу приїхала колись. Сама попросилася направити. Сама. Бо знала, хто тут живе. А живе батько.
– Батько?
Яків боявся розплющити очі. Чув – Ольга присіла на лавку.
– Так, Олю, ми з вами сестри.
– Як то...
– А так, що моя мама була у вашому селі у фольклорній експедиції. Ну, вона з студентами своїми. Вона ж у мене філолог була... Кандидат наук...
– Була?
– Так, бо мама померла. Рак з’їв, коли я до медінституту вступила... Вона мені перед смертю і розказала...
– То ви-те...
– Давайте вже на «ти», Олю...
– Давай, – легко згодилася Ольга.
Настала тиша, й Ольга першою її ж перервала:
– Коли то було?
– У шістдесят п’ятому році...
– Та ж татові тоді було... От жук, наш батечко!
Олька, кажучи те, ще й приойкувала. Чути було Якову, як раптом на долівку вода полилася.
– Ой, ну я розтяпа, – скрикнула Ольга.
– Я зараз витру, – Вікторія.
– Я сама...
Зашурхотіла шматина. Ольга, чути було, носом потягла повітря, шморгнула.
– А мамі твеї скіко тоді було?
– Тридцять п’ять. Тридцять шостий ішов...
– Розведена була ци замужем? – О, Яків добре знав цю інтонацію доччиної цікавості.
– Вона в мене взагалі-то...
Чулося, що новоявленій його доньці нелегко вимовляти слова.
– Взагалі-то мама в мене... Вона була «синьою панчохою»...
– Як то? – здивувалася Олька.
– А так, Олю, що в науці сиділа... Раз, у студентські роки як обпеклася, то... Душа наче заморозилася... Вчила студентів, статті писала... А тоді...
Яків не зміг стримати зітхання. Олька те почула.
– Вам щось подати, тату?
Яків не відповів. Збагнув – тре’ мовчати. Від почутого щось млосно стало.
– Спить, – сказала Олька зовсім біля нього, а тоді тихіше, до лікарки звертаючись: – Ходімо, на дворі пуговоримо.