Читать «Століття Якова» онлайн - страница 94
Володимир Лис
Боцюн ішов до якогось берега, а Яків розумів, що біда його і на цей раз обминула. Тико посварилася.
– Мона, – сказав він. – Мона...
Спробував піднести руку, аби торкнутися жіночої руки. Дохтурка несподівано наблизила свою лапку до його майже чорної, спинилася.
– Я не певна, що Якову Платоновичу потрібне транспортування, – сказала вона. – Спокій – друг хворої людини. Як і рух – друг здорової. Тому я пропоную варіант, якщо ви погодитеся, я, звісно, не гарантую і, швидше за все, не маю права...
Далі була та дивовижа.
Ні, спершу те, що Вікторія-дохтурка сказала: оскільки транспортування шкідливе, то вона може сама спробувати поставити Якова Платоновича на ноги. Лікаря з району попросить приїхати. Хай огляне. Але належні ліки, препарати є і в амбулаторії. Та й що треба може виписати.
– То ви згодні, Якове Платоновичу?
– Я й не збирався нікуди їхати, – одказав Яків. – І не поїхав би. Як судилося жити, то житиму. Як нє – то хоч у своїй хаті помру.
– Померти не дамо, – пообіцяла лікарка.
– І то правда, і то правда, що не дамо, – підтримала Олька. – Бо ви-те, тату, самі обіцєлися до ста літ дожити. То не відступайтеся од свеї обіцянки. Мині до того ж сон приснився – тая дівчина, що у вас жила...
– Дівчина? – Яків стрепенувся, аж звестися на лікти спробував.
– Ну, тая ж ваша приблуда... То ніби вона в якомусь домі на ворітьох стояла й дивилася, нібито виглядала. А то ж до гостей сон. Чує моє серце, взимі вона таки приїде. А мо’, й на століттє.
Яків тихо посміхнувся – Олька хоче його підтримати. Знає, як він чекав звістки, що жива-здорова, а то й приїзду того дівчиська. Цільних п’ять літ жде. То хай пожде трохи, пару місяців до ста літ.
Від того часу й Олька бігала хіба до свеї хати дати свиням чи подоїти корову. А то сказала, що сусідка Ганна буде за хазяйством наглядати.
Ганна... Яків зирнув на Ольгу.
Ганка, дочка Гандзі... Гані... Господи, чи ж досі вона нічого Ольці не сказала... Певно, що нє, бо дочка не втрималася б. Бо ж Гандзі вже нима на світі.
А до нього теперка гості часто приходили. І Тарас Гаврилків, і його жінка, і дочка Тарасова молодша, школярка Лідуся, і внучка Ольчина, Поліна, і Люська, друга внучка, що медсестрою в сусідньому селі робила. І Пилип Гундосів пришкандибав, каже, ни міг не провідати. Бо помре-от Яків, то йому доведеться найстаршим в селі ставати, а то ніби солтис, старшина над дідами й бабами...
– А Ликериха? А Ігорко?
– Так вони ж не ходячі. Я такєх старих шкап і не щитаю.
Пилип сміявся геть беззубим ротом. Йому йшов дев’яносто семій. А в селі – Яків знав, бо сільський голова сам йому сказав, – двоє їх до ста от-от доживуть (якщо доживемо, подумав Яків), ще троє за дев’яносто перейшли. «Вісімдесятників», казав голова, всього дев’ятеро.
Село вимирає. Щороку більше й більше хоронять тех, що й до сімдесяти, а то й до шістдесяти не доживають. То, виходить, гріх йому скаржитися. Гріх!
«Гріх тобі, старий гріховоднику, ой, гріх», – сказав собі Яків.