Читать «Століття Якова» онлайн - страница 89

– Молчать! – взводний, лейтенант зелений, гаркнув. Ще й пальнув з пістоля угору.

А скраю кузова двоє в плащ-палатках з автоматами сиділи. Не у їхній, не піхтурській формі. Автомати напоготові.

Потім їм звеліли спішитися, а коли з кузовів вистрибнули – цілий десяток машин привезли – скинути й скатати шинелі.

– Вперьод! В атаку!

Уже на бігу полем, мимо розірваних людських тіл, Яків почув, як каже до нього солдат найближчий:

– Автомати-то наші порожні...

Ці слова почув боєць з правого боку. Перезарядив, спробував стрельнути.

– Нас без патронів женуть, братці! – крикнув.

Повернувся, назад щоби бігти. За ним ще пару рвонули.

– Назад! Труси! Предателі!

І черги вже за спинами почулися.

Заградотряд – от як то звалося – йшов близько за ними. Стріляли по своїх – чітко, без жалю. Падали, лаялися. Содом і Гоморра, тилько де ж грішники?

А попереду рвалися міни. Гриміло раз за разом. Вогонь пекельний палав. Крики. Крики...

– Пекло, пекло! – чув Яків бурмотіння.

От вони дістаються краю, за яким таки справжнісіньке пекло. Вибухи. Крики! Цілі фонтани крові. Тіла, що злітають у повітря й падають на землю.

– Впєрьод! Впєрьод, мать вашу! Я тоже тут! – то кричить лейтенант майже зовсім поряд. – За Родіну! За Сталіна уміраєш! Ето гордая смерть!

– До сраки така твоя родіна, – солдат, старший за Якова, кидається до лейтенанта і збиває з ніг, б’є копняками.

А тоді з перекошеним лицем, з ошалілими від страху й розпачу очима біжить далі. Біжить і Яків. Прощається в думках, що, мов птахи неждані, злітаються до нього, із матір’ю, Зосею, дітьми прощається.

«Все, гаплик, твою таку», – встигає подумати.

Міна розривається спочатку попереду, розриває того, що біжить перед ним, потім інша – навскоси збоку. Біль обпікає нижче коліна, десь у боку, потім над бровою. Ще встигає зробити крок, другий і падає, наче у півсні помічає, як світ робиться спочатку геть червоним, а потім чорним.

Частина четверта

Дожити до ста

1

Вибух, що закриває білий світ – хтозна, який у його житті, – і Яків прокидається. Різкий біль пронизує його тіло. Десь коло серця. Не можна й ворухнутися.

«Невже таки гаплик? – думає. – От тобі й століття. Три місяці всього не дожив. Нє, трохи більше. Али й штирьох не набереться».

Він лежав, не міг ворухнутися. Не міг і боявся. Колись так уже було. Тоді дохтурка, що мала дивне, незвичне для села ім’я – Вікторія, сказала, що, напевне, у нього був мікроінфаркт. Хоча серце у вас, Якове Платоновичу, сказала, як у молодого. «Того й живу», – подумав Яків. Авжеж, на серце не скаржився ніколи. Од покійного батька таке дісталося. Той смалив тютюн, як холєру, нажив болячку в льохких. Олька тепер каже, що, судячи з усього, був у діда Платона рак, али що вона може знати, й ни бачила, щитай, діда николи. А серце було добре, як і в нього, Якова. Стико пережив, стискалося хіба, али ж ни боліло. А тут – мікро... Господи, й вимовити трудно. Раптом засміятися з тої вимовлячки захотілося, тико ж повернутися не мона, й коли сміх прийшов, то різонуло, аж в очах потемніло. Йолькина мати, потемніло, хоч у хати й так темно, як у ступи. Артем, той каже – як у негра в дупі. Та нє, не в дупі, в жопі, каже, по-тамтешньому, і вже по-своєму, по-московськи. Непутьовий син у нього вийшов, хоть і офіцер. Кіко раз до себе кликав, се’дно ж роботи там не має. Али нє, сидьма сидить у тій своєї Расєї.